У цей період завод був гарним, компактним, технічно добре оснащеним підприємством, яке за традиційною класичною технологією варило пиво дуже високої якості. Справжнім багатством були кадрові майстри і робітники – нащадки декількох поколінь пивоварів. Такою була “спадщина” графів Шенборнів, але про це тоді не прийнято було згадувати. Тож, немає чому дивуватися, що на початку 50-х років наш завод був одним із кращих пивзаводів Союзу. Підтверджувала це грамота за підписом Міністра харчової промисловості СРСР А. Мікояна. У 1950 році на заводі випущено 10 млн. 35 тисяч літрів пива при технічній потужності 13 мільйонів.

Пиво – один із найпоширеніших, найдавніших напоїв. Крім спраговгамовуючих, освіжаючих, збадьоруючих властивостей напій при вживанні в міру сприяє покращенню травлення, є певним лікувальним продуктом. Але, щоб ячмінь, хміль, дріжджі і вода перетворилися у пиво, необхідно здійснити досить тривалі фізико-хімічні, біохімічні та мікробіологічні процеси. Звернімо увагу тільки на одну деталь. Повний цикл виробництва триває від чотирьох до шести місяців.

Цілком зрозуміло, що з переходом заводу у власність держави заходи зі становлення радянських порядків проходили складно. У 50-х роках у журналі “Крокодил” з’являється публікація з фотографіями розміром на цілу сторінку, яка ставила запитання, чому це, мовляв, на Мукачівському пивзаводі працює так багато родичів, зробивши перший удар по сімейним традиціям пивоварів. Віднесення харчових підприємств до виробництв групи “Б” залишало їх без можливості отримувати від господаря-держави ресурси у необхідних обсягах на технічний розвиток і удосконалення виробництва. На державному і місцевому рівнях нехтували тоді проблемами пивоваріння і у той же час вимагали щорічного росту виробництва. На початку 60-х років на заводі побував один із партійних керівників області. Вислухавши прохання заводчан, відповів приблизно таке: “Які проблеми можуть бути у пивоварів? Вода, ячмінь є, варіть пиво! Ось у директора “Мукачівприладу” (який був разом із ним) є серйозні проблеми…” Як бачимо, життя дало іншу оцінку.

У той час московські міністерства тоталітарним способом затверджували рецептури, стандарти, технології, норми витрат матеріалів. Про виробництво пива за “графськими рецептурами” не могло бути навіть і мови. Натомість приписувалося виробляти 90% пива “Жигулівського” з єдиною формою етикеток. Трохи згодом з великими труднощами вдалося “проштовхнути” розробки наших спеціалістів — “Мукачівське”, “Мукачівське світле оригінальне” та “Закарпатське”. Але випускалися вони у незначних кількостях. У 50-60-х роках споживачам Донбасу та Запоріжжя відвантажувалося до 10-15% виробленого пива. Різке обмеження директивними органами норм витрат сировини не могло не позначитися на якості і асортименті. Так, на 100 літрів пива давалося менше 125 грам хмелю, а пивовари Чехословаччини відпускали у декілька разів більше. Замість витримки пива у підвалі протягом 24 діб приписувалося тримати тільки 12 і т. д.

Але заводчани знаходили шляхи виходу із різних ситуацій. Виробництвом пива продовжували займатися нащадки сімейних династій підгорянців – Шепи, Гелебрандти, Папп, Коструб, Полянські, Хома, Барчій, Лендєл, Кізман. Естафету головного пивовара від Людвіга Паппа прийняв Антон Врбота, син головного пивовара при графові, згодом - Василь Лендєл, також син кадрового пивзаводчанина. У якості високої оцінки мукачівських пивоварів можна вважати направлення союзним міністерством Василя Лендєла у Баку для надання допомоги у налагодженні варіння пива на місцевому заводі.

Понад 40 років очолювала заводську лабораторію досвідчений спеціаліст А. Лучко. Тривалий час економічною службою завідував М. Вінарь. Біля 50 років пропрацювала на заводі Л. Сологуб. Поступово замінюючи ветеранів, надовго у колективі закріпилися молоді спеціалісти В. Кривда, В. Следенко, Мирослав і Олена Перковські, М. Писаренко та інші.

Слід назвати й найкращих робітників-ветеранів: В. Гелебрандт, І. Пап, І. Чаповці, Ф. Капуста, Т. Удут, В. Масяк, М. Пфістер, М. Кучинка, Т. Шебела, Р. Шебела, Т. Шепа, С. Вербовський, С. Говді, В. Прошек, Ю. Катрич, В. Рихварський, П. Житков, С. Дрецар, В. Княз.

У 50-х роках пивзаводська футбольна команда була однією із кращих в області. Заводський клуб був осередком культурного життя Підгорян. Тут діяли гуртки художньої самодіяльності, організовувалися вечори відпочинку, концерти, традиційні бали тощо.

Категорично відхиляю твердження окремих авторів, що після графських років на заводі нічого не робилося. Спеціалісти і робітники вперто і сміливо, мобілізуючи свої ресурси і технічну творчість, поступово здійснювали технічне переозброєння виробництва. На кінець 70-х років потужність заводу була доведена до тридцяти млн. літрів пива на рік проти 13 млн. у 1944 році, по солоду відповідно до 3000 тонн проти 800 тонн. При проведенні робіт працівники старалися зберегти графські традиції. Особливо інтенсивна робота тривала у період 1959 – 1980 років. У розвиток виробництва було вкладено більше 600 тисяч карбованців, із них 200 тисяч – кредити банку. Були побудовані і реконструйовані цех пляшкового розливу, механізована солодовня, варниця, бродильня, лагерний підвал, зерноелеватор. А також, що особливо важливо, створена потужна інженерна інфраструктура – нова котельня на природному газі, трансформаторна підстанція, холодильно-компресорна станція, водозабірні колодязі, прокладено 6 км високовольтних кабелів. У 1974 році завод випустив 25 млн. 940 тисяч літрів пива – найбільше за всю свою історію. А далі пішов спад.

За роки радянської влади на пивзаводі змінилося більше 16 директорів. Переважна більшість із них багато зробила для заводу.