До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціальні магазини "дьюті фрі" у великих міжнародних аеропортах. З погляду режиму, вони розглядаються як знаходяться за межами державних кордонів. До зон вільної торгівлі відносяться також і традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.

Промислово-виробничі зони

Промислово-виробничі зони відносяться до зон другого покоління. Вони виникли в результаті еволюції торгових зон, коли в них стали ввозити не тільки товар, але і капітал, займатися не тільки торгівлею, але і виробничою діяльністю.

Промислово-виробничі зони створюються на території зі спеціальним митним режимом, де виробляється експортна чи імпортозаміщаюча продукція. Ці зони користуються істотними податковими і фінансовими пільгами

Техніко-впровадженческі зони

Техніко-впровадженческі зони відносять до зон третього покоління (70-80-і роки). Вони утворяться стихійно (США) чи створюються спеціально з державною підтримкою навколо великих наукових центрів (Японія, Китай). У них концентруються національні і закордонні дослідницькі, проектні, науково-виробничі фірми, що користаються єдиною системою податкових і фінансових пільг.

Найбільше число техніко-впровадженческіх зон функціонує в США, Японії, Китаї. У США їх називають технопарками, у Японії - технополісами, у Китаї - зонами розвитку нової і високої технологій.

Найвідоміший у світі і найбільший у США технопарк "Силікон Валлі" (Кремнієва Доліна) дає 20% світового виробництва засобів обчислювальної техніки і комп'ютерів. У ньому зайнято близько 20 тис. працівників. На початку 2000 року у США функціонувало близько 150 технопарків. Родинних ним утворень, іменованих "інкубаторами бізнесу" на початку 2000-го року нараховувалося більш однієї тисячі. У Європі до кінця 90-х років було вже більш 200 наукових парків, причому вони малися практично у всіх регіонах.

У Японії в рамках спеціальних урядових програм створено два десятки технополісів на базі ведучих наукових організацій. У КНР подібні зони створюються, як правило, у ході реалізації державних планів по розвитку науки і техніки. У середині 90-х років у Китаї функціонувало більш 50 зон розвитку нової і високої технології. Характерно, що в азіатських "нових індустріальних країнах" Техніко-впровадженческі зони формуються як інноваційні центри сформованих експортно-виробничих зон, що вже знаходяться в достатньому ступені розвитку і їм потрібно переорієнтація на випуск наукомісткої продукції.

З 80-х років до створення наукових парків підключилися Індія, Малайзия, Таїланд і ін. У результаті на початку 2000-го року у світі функціонувало більш 7 тис. наукових парків, що включають власне наукові парки, регіони науки, технополіси і "інкубатори бізнесу".

1.3. Світова практика функціонування вільних економічних зон

Про важливість вільних економічних зон (ВЕЗ) як інструментів індустріалізації, економічного розвитку і глобальної інтеграції можна судити по інтересу, що виявляється до них у розвитих і країнах, що розвиваються. Уряди використовують зони, щоб сприяти росту економічної активності, збільшенню інвестицій, зайнятості, міжнародної торгівлі і т.д. У довгостроковому аспекті зони є також центрами передачі технології, регіонального розвитку і формування ефективних господарських зв'язків. Центр Організації Об'єднаних Націй по транснаціональних корпораціях (UNCTC) розглядає ріст спеціальних зон як одну з найбільш важливих тенденцій останніх десятиліть.

Будучи своєрідним каталізатором інвестиційних процесів, вільні економічні зони забезпечили технологічне відновлення виробництва при одночасному посиленні його конкурентноздатності як в економічно розвитих країнах, так і в країнах з перехідною економікою, серед яких особливих успіхів домігся Китай, економіка якого в буквальному значенні піднялася за рахунок ВЕЗ.

Зараз у світі існує порядку 25 різновидів і функціонує близько 2000 вільних економічних зон, у тому числі більш 400 зон вільної торгівлі, стільки ж науково-промислових парків, більш 300 експортно-виробничих зон, 100 зон спеціального призначення (еколого-економічних, офшорних, туристичних і т.д.). Є зони, орієнтовані на зовнішній ринок, є - на внутрішній. Для рішення цих задач там діють усілякі пільги по митному, орендному, валютному, візовому, трудовому й іншому режимах, що створює умови для розвитку промисловості й інвестування іноземного капіталу. У таких зонах функціонує біля третини світових банківських депозитів розвитих країн.

Вперше ВЕЗ були створені в США по акту 1934 р. у виді зон зовнішньої торгівлі. Їхньою метою була активізація зовнішньоторговельної діяльності за допомогою використання ефективних механізмів зниження митних витрат. При цьому головним чином передбачалося скорочення імпортних тарифів на деталі і компоненти для виробництва автомобілів. У зони зовнішньої торгівлі були перетворені склади, доки, аеропорти. Підприємства, що діють у зазначених зонах, виводилися з-під митного контролю в США, якщо імпортовані в зону товари потім направлялися в третю країну. Митні витрати знижувалися і тоді, коли в зоні здійснювалося "доведення" продукції фірм США для наступного експорту. Якщо ж товари з зони йшли в США, вони в обов'язковому порядку проходили всі митні процедури, передбачені законодавством країни.

Загальновизнаним світовим лідером і законодавцем в області створення і досвіду розвитку й удосконалювання ВЕЗ є Ірландія - країна, усього лише півтора роки назад перестала бути колонією Великобританії. Держава, що займає площу в 80 тис. кв. км, з населенням 3,5 млн. чіл., що мало сугубо аграрну економіку і випробувала надвиробництво сільськогосподарської продукції, масове безробіття, убогість, низьку грамотність і відтік населення зі своєї території, за три десятиліття створивши на своїй території майже 60 локальних вільних економічних зон, перетворилося в рівноправного члена європейського економічного співтовариства. Ведучим сектором економіки Ірландії в даний час є машинобудування і приладобудування, друге місце займає міжнародний туризм, а третє - аграрне виробництво, що цілком покриває потреби країни в продовольчій сфері. На зміну безробіттю, убогості і безграмотності прийшли висока потреба в кваліфікованій робочій силі, реалізована через розвиту мережу цільового професійного навчання, гарантоване фінансово забезпечене державою