Якось на заняття прийшов новенький. Він сором'язливо хова-вся в галасливому гурті дітлахів. «Полохливий», — подумав про нього Рилей. Та коли цей полохливий чорношкірий хлопчик, звали його Джессі Оуенс, побіг, серце старого спортсмена радісно забилося. Він побачив талант. Рухи хлопчика вражали легкістю і швидкістю, крок був плавний, широкий, а бажання тренуватися вистачило б на трьох.—

У тебе велике майбутнє в спорті,— не раз казав Чарлз Рилей, спостерігаючи, як старанно малий Джессі виконує вправи на тре-нуванні.

Невдовзі ніхто із школярів не міг зрівнятися з Оуенсом. Здіб-ного атлета запросили до університету штату Огайо, де колись на-вчався і працював Рилей. Дарма, що хлопець має чорну шкіру, а батько в нього злидар. Скоро Олімпійські ігри, а такі ноги здатні принести Сполученим Штатам не одну золоту медаль.

Джессі Оуенс не підвів меценатів університету Огайо. В 1935 ро-ці, за рік до ігор XI Олімпіади, він пробіг 100 метрів із блискавичною швидкістю — 10,2 секунди. На Олімпіаді в Берліні здобув золоті ме-далі в бігу на 100 і 200 метрів, в естафеті 4x100 метрів і стрибках у довжину.

Фашисти та їхні посіпаки намагалися всіляко принизити олімпійського чемпіо-на і світового рекорд-смена, висунувши тео-рію, нібито у негрів кут, що його утворю-ють стегно й кістки таза, більший, отже, і крок довший, ніж у білої людини.

Джессі Оуенс тіль-ки сміявся, коли йому переказували ці безглуз-ді міркування. А його університетський тре-нер Ларрі Снайдер, який виховав не один десяток відомих бігу-нів, відкрив секрет ус-піхів видатного спринтера нашого часу.—

Джессі багато тренувався, домагаю-чись ідеального стар-ту, погодження рухів на дистанції та силь-ного фінішу, — сказав він. — Ми регулярно консультувалися в лі-карів, фізіологів і до-билися, що все це склало у мого вихо-ванця єдиний процес. Природа щедро обда-рувала юнака парою чудових ніг, які прос-то створені для швид-кості і бурхливого зу-силля, що конче не-обхідно спринтерові. Були в мене учні з ще кращими фізичними якостями, та не було такого, який би так вдумливо підходив до кожного тренування.

Рекорду Джессі Оуенса судилося прожити найдовше серед усіх рекордів з бігу. Два десятиріччя протримався він у таблиці. Два десятиріччя найпрудкіші люди Землі намагалися поліпшити досяг-нення негритянського спортсмена, але найсильнішим удавалося лише повторити цей чудовий результат.

Час минав, а зрушень не було. І тоді стали вважати, що рекорд Оуенса — це межа людських можливостей.

І ось нарешті крига скресла. В 1956 році, напередодні ігор XVI Олімпіади, негритянський спринтер Віллі Уїльямс поліпшив досягнення легендарного Оуенса на 0,1 секунди. Щоб подолати одну десяту частку секунди, знадобилося аж 20 років!

Новий рекорд протримався чотири роки. Завдяки допомозі лі-карів і психологів, фізіологів і біологів, які стали активними учас-никами тренувального процесу, атлети вже не вважали досягнення Уїльямса межею людських можливостей. Армій Харі з ФРН, а че-рез місяць після нього канадець Харрі Джером пробігли дистанцію рівно за 10 секунд!

Скільки проіснує новий рекорд?

Чорношкірий спринтер Роберт Хейєс відповів на це через чо-тири роки у фіналі токійської Олімпіади. Та стати світовим ре-кордсменом йому завадила... техніка. На Олімпіаді в Токіо вперше фіксували час не ручними секундомірами, а за допомогою елект-роніки. Ручні секун-доміри вмикали на 0,1 секунди пізніше, ніж при миттєвій електронній системі старту. Прилади зафік-сували Хейєсу час 10,0 секунди, хоч фактично він пробіг стометрівку за 9,9 секунди. Втіхою талановитому спринтерові стала золота олімпійська медаль, але рекорд...

ІААФ (Міжнародна аматорська легкоатлетична федерація), вра-ховуючи веління часу, ухвалила реєструвати світові рекорди тільки при електронному хронометруванні. На Олімпіаді в Мехіко Джим Хайнс фінішував у фіналі з часом 9,95 секунди, ставши водночас володарем золотої медалі й нового світового рекорду. А допомогли бігунові показати таку швидкість наука і техніка.

Річ у тому, що на стадіонах з'явилася нова бігова доріжка — синтетична. Учені встановили, що під час швидкого бігу нога спринтера відштовхується од землі із силою, яка дорівнює 700—800 кіло-грамам. Якщо поверхня доріжки буде пухкою, то на кожному кро-ці нога бігуна зсуватиметься на 5 сантиметрів. На стометровій дистанції це становитиме додаткові три метри, а на двохсотметровій — шість. А боротьба ж іде за частки секунди.

Гареві доріжки, що довгий час панували на стадіонах світу, часто ставали суперниками спортсменів. Налипаючи на кросівки важкими грудками або розсипаючись пилюкою, вони заважали атлетам, знижували швидкість. Тоді вчені й інженери почали розробляти різні варіанти бігових доріжок, де неодмінним ком-понентом була гума. На стадіонах з'явилися рубероїдно-гумові, марино-каучукові та інші полімерні покриття. Дощ уже не до-шкуляв спортсменам, але... Вступаючи в реакцію з озоном повіт-ря, гума швидко старіла, псувалася. На ЇЇ поверхні з'являлися тріщини, вибоїни.

Учені запропону-вали до складу по-криття вводити бітум, який огортає часточ-ки гуми і запобігає реакції з озоном. Ста-діони вбралися в но-вий «одяг». Та стійкі проти води гумово-бітумні суміші, як виявилося, зовсім беззахисні перед сонячними променями. Сонце руйнувало доріжку, гладень-ка, ідеально рівна поверхня бралася пухирцями. Коли сонце було в зеніті, бітум плавився, увечері він знову твердів. Отже, спорт-смени, що виступали протягом дня, перебували в неоднакових умовах.

І тоді хіміки запропонували синтетичне покриття, що збері-гає