Спорт найвищих досягнень повсюдно дає найбільший відсоток інвалідів та імпотентів віком 25—35 років, немилосердно руйнує сім’ї, просякнув корупцією навіть серед вищих чинів — членів МОК, які беруть хабарі.

Сьогодні великий спорт — це дуже великі гроші: харчування, спорядження, обладнання, спортивна форма, медичне забезпечення коштують недешево. Все це може бути тільки у багатих. Отже, більшості молодих людей великий спорт не по кишені, а на Олімпійських іграх можуть виступати лише заможні спортсмени або ті, кого підтримують багаті спонсори, у тому числі держави. А якщо таких спонсорів немає або держава бідна? Політична амбітність влади, на якій грають спортивні функціонери, призводить до того, що доводиться відривати гроші від хворих і пенсіонерів. І, звісно ж, від масового спорту, який справді служить зміцненню здоров’я народу.

На пострадянському просторі існує ще одна проблема: на відміну від країн, які обожнюють своїх олімпійських чемпіонів, лише кожен дев’ятий чемпіон зберігає або підвищує свій соціальний статус, залишивши спортивну арену. Решта перетворюються на рекетирів або животіють на злиденні пенсії. Легенда радянської спортивної гімнастики Поліна Астахова, яка завоювала 9 (!) олімпійських нагород, живе (?) на пенсію 140 гривень. Близько 1500 радянських спортсменів, у тому числі чемпіони світу й Олімпійських ігор, загинули протягом останніх 10 років у кримінальних розбірках.

Скупа інформація про українських спортсменів, які використовують допінг, пробиваючись час від часу на шпальти преси і стаючи надбанням громадськості, свідчить про те, що український олімпійський спорт дотримується узвичаєної стратегії досягнення чемпіонських титулів. А де ж брати допінгові препарати? Офіційної інформації про нові розроблені речовини, які ще не потрапили до списку заборонених, як і офіційних каналів їх постачання, немає. І інформація, і самі препарати добуваються найчастіше незаконними шляхами. Але не кожен лікар, котрий дав клятву Гіппократа, може роздобути і наважитися ввести спортсменові невідому речовину. А без допінгу ніяк не показати результату світового рівня. Адже рекорди давно перевищили межі людських можливостей. І ось, уже після Олімпіади в Атланті, з вуст вищих спортивних функціонерів уперше прозвучало, що спортивна медицина країни відстає від закордонних досягнень. Звісно ж, малися на увазі досвід застосування і наявність в арсеналі лікарів стимулюючих препаратів. Трохи згодом, уже після Сіднея, робиться дивовижний висновок: в Україні взагалі немає спортивної медицини — немає системи підготовки й удосконалення спортивних лікарів, немає наукових досліджень, немає спеціалізованих медичних закладів, де спортсменові могли б надати кваліфіковану допомогу, тощо.

Все це груба брехня. Або вияв войовничої безграмотності. І невідомо — що гірше. Єдина країна у світі, де було створено спеціалізовану службу спортивної медицини, — СРСР. Після його розпаду в незалежній Україні функціонують 42 спеціалізовані заклади, в яких працюють понад 500 спортивних лікарів. У тому числі Український центр спортивної медицини, де спортсмен може отримати необхідну консультацію, у тому числі і з участю професорів.

Щоправда, стан цих установ, на жаль, такий самий, як і всієї нашої охорони здоров’я: застаріле обладнання, брак ліків та витратного інвентарю тощо. Але свої функції вони виконують: проводять диспансерний нагляд, медичне забезпечення спортивно-масових заходів, лікування спортсменів тощо. Однак Держкомспорт України не влаштовує «чужа» медицина, хочеться мати свою, якою можна керувати, не турбуючись про архаїчний, на їхній погляд, лікарський принцип «Не нашкодь!». І мільйони гривень вкладаються у створення власної — «держкомспортівської» медицини. Дійшло навіть до підготовки «спортивних лікарів» (повірте, лапки цілком виправдані!) у стінах Національного університету фізичного виховання та спорту України. І незрозуміло — чого тут більше: відчайдушного авантюризму чи юридичної та медичної безграмотності. Адже 15 молодих людей, які закінчили перший курс під керівництвом наставників із ветеринарної академії, ніколи не одержать диплома лікаря! Це очевидно кожному, хто хоч трохи обізнаний з основами медичної освіти.

Отже, підіб’ємо підсумок: сучасний олімпійський спорт (як і великий спорт узагалі) стає небезпечним соціальним явищем: він калічить тіла і душі всіх, хто торкається його. Якщо тенденції його розвитку не зміняться, якщо життя і здоров’я спортсменів будуть, як і раніше, предметом комерції, спорт у тому вигляді, в якому він сьогодні існує, увійде (і вже входить) у суворе протиріччя з морально-етичними нормами цивілізованого суспільства. І цю проблему необхідно вирішувати вже зараз. Варіант перший: чистота Олімпійських ігор несумісна з торгашеством, в Іграх мають брати участь лише аматори, як це і було раніше. Варіант другий: спортсмени, як і раніше, накачують себе допінгом, вигадують екстремальні види спорту, ризикують своїм життям і здоров’ям для потіхи любителів гострих відчуттів, але це їхня особиста справа, держава — тим більше її скарбниця — тут ні при чому. І особливо це стосується України: їй є в що вкладати свої убогі фінанси. Масовий спорт для цього набагато кращий. І шляхетніший.