Після сніданку група вирушає до Русилова. Дорога пролягає лісовими стежками та дорогами – 5,5 км. Зустрічаються перешкоди у вигляді кладок. На маршруті потрібно подолати 2 кладки (одна – на р. Вільховець, друга – на р.Стрипа). Шлях займе приблизно 1 год. 25 хв.

Кажуть, назва села, яке дало назву каскаду водоспадів якось пов'язано з назвою нашої держави в давнину. Та ще й не просто руси тут жили, а русичі войовничі. Чи, принаймні, мисливці. Бо ж - "лов!" Щось ловили. Хоча польським вченим ця назва теж гарну службу служить: не позбавлена логіки версія про те, що якщо село назвали на честь національної приналежності його жителів, це свідчить про те, що в інших селах жили представники інших національностей, зовсім не русини.

Кількість водоспадів достеменно не знає ніхто, але в основному кажуть, що їх тут 6. Турфірми в буклетах пишуть то про 12, а то й про всі 50 водоспадів. Ну, це дивлячись як рахувати. Великих, безумовно, менше. Найбільший - шостий. До нього при бажанні можна дійти протилежним берегом - і тоді А можна, підніматися каньоном догори і побачити провалля скель та невпинну течію води згори.  

Висота Русилівських водоспадів різна: є маленькі, є побільше. Найграндіозніший (шостий, шостий) ллється з висоти 11 метрів. Вода тут має жовтуватий колір: це характерно для Поділля.

Далі лісом група виходить до Русилова, до дороги і через Соколів маршрут пролягає до останнього пункту маршруту –Бучача. Відстань, яку потрібно подолати – 23 км.

Звідки ця дзвінка, неначе бразильські маракаси, назва? Версій походження топоніму «Бучач» є чимало. А яка найправдивіша — невідомо. Фантасти від етимології висунули гіпотезу про кельтське походження слова: начебто було колись в місті багато м’ясників (англійською butchers), звідси й назва.

Інші стверджують, що татарською «бучач» — яма. Якщо подивитися на місто з замкової гори, то в цю гіпотезу віриш: і справді яма. Замкова гора, Нагорянка та Федір-гора обступають місто з усіх боків, візуально «провалюючи» його центральні квартали. Бучацька ратуша, за середньовічними мірками майже хмарочос, — і та десь внизу...

Найбільш розповсюдженою є думка про походження назви від слова «буча». Так називалась не лише галаслива колотнеча, а й швидка та глибока весняна вода, що затоплювала каньйон неглибокої зараз річки Стрипа...

Час заснування міста — теж загадка. Документи вперше згадують його під 1397 роком, а Маґдебурзьке право було надане Бучачу в 1515 році.

1610 р. дружиною власника міста Потоцького Марією - сестрою київського митрополита Петра Могили - була збудована Миколаївська церква, в якій поєднано тип української тридільної безверхої церкви з молдавськими конховими храмами. Цей храм є триконховим, до нефу, крім вівтаря, приєднуються з півдня та півночі півкруглі конхи - абсиди. Конхи невеликі, всього 2,5 м. діаметром. Початково над бабинцем знаходились хори, а вже над ними - ярус оборонної башти, що не збереглася. Про пристосованість церкви до оборони, говорить і те, що вона мала над бабинцем, на другому поверсі, бійниці. Особливістю Миколаєвської церкви є витягнутий неф з характерним зальним простором, що розкривається вглибину.

Поставлена на скелі над потоком, що вічно шумить своїми водоспадами, вона створює один з наймальовничіших куточків старого Бучача. В 1660-х рр. на кошти міщан було створено новий іконостас - справжній шедевр різьби 17 ст. Композиція іконостасу нескладна, вона утворена двохярусним восьмиколонним портиком, який в нижньому ярусі поєднує царські, ризницьки та дияконські врата, намісні та празникові ікони, а в горішнім - Деісус в центрі з апостолами. Завершено іконостас ажурним різбленням, що дало можливість добре вписати всю композицію в інтер‘єр, перекритий півциркульним склепінням. Малярські образи відзначаються поетичністю та народним типажем. Замість звичного розп‘яття іконостас вінчає ікона П‘єти та зображення пророків в 5 медальонах. У різьбі майстер наслідував мотиви “вазона з гільцем”. В буйних вигинах позолочених стебел майстерно вкомпоновані скульптурні фігурки, в яких яскраво окреслено селянський типаж (це не мої слова, це думка Г. Логвина). В такому ж народному стилі виконано і ювелірні оздоби на книжках, люстрах і свічниках. Позолота царських воріт, картушів, рам ікон творять справжню золоту завісу, що опускається від стелі до підлоги.

Лише кілька років тому в підвалах храму було знайдено людський скелет з слідами тортур. В істориків не було сумнівів - ще одна жертва совєтського терору 30-х років ХХ століття.

Недалеко від Миколаївської церкви (хоча в невеликих містах все - недалеко) знаходиться найголовніша атракція Бучача, без фото якої не обходиться жодне видання, присвячене українському бароко та архітектурі взагалі. Мова, звичайно, йде про шедевр Б. Меретина та Пінзеля - Ратушу. Споруджена вона була на кошти бучацьких міщан та не без допомоги власника міста в 1751 р. Проект - авторства видатного архітектора Бернарда Меретина, а скульптури витесав з каменю його товариш Пінзель (обидва - творці Львівського собору св. Юра, костелів в , Гвіздцю тощо).

Ратуша - найбільш досконале творіння Меретина. В жодній іншій споруді епохи бароко на Україні скульптура не знаходиться в такому ж неподільному єднанні з архітектурою. Оскільки на центральній площі Бучача було мало місця, архітектор вирішив будувати Ратушу в висоту - і створив неповторну будівлю в стилі українського бароко з елементами Відродження. Будівля в плані квадратна, 14 на 14 м. Всередині знаходяться гвинтові сходи. Башта зроблена ширшою, ніж масив середнього приміщення, що несе її, тому