Цікаво, що назва урочищ Галича, Пасмо Гір, Галич, Галича Гора перегукуються з назвою столиці Галицько-Волинського кня-зівства. Хоч дослідники по-різному пояснюють походження назви міста Галича, однак, на нашу думку, найбільш правдоподібно, що ця назва походить від грецького слова „галс" — сіль.

Існує багато топонімічних назв урочищ Гуцульщини, які до певної міри характеризують життя цього народу в період Київ-ської Русі (ІХ-ХІ ст.) та Галицько-Волинського князівства (XII-XIII ст.). Це такі назви, як с Княже (над р. Черемошем), с Княждвір (над р. Прут), Княжа Гора (біля с. Лючки), Княжа Поляна (в Чорних Ославах), Княжий Ліс (у Березові Вишньому),

Звичайно, багато подібних назв, які пов'язані з княжим періо-дом, стерлися в спогадах старожилів.[ 6;37]

Коли і як виникли перші оселі на Гуцульщині, як вони заселя-лися протягом століть — цікаве і майже не досліджене питання. Складність вивчення цієї проблеми полягає передусім в обмеже-ності джерел, які дійшли до нас.

Значно більше виявлено даних про населені пункти Гуцулыци-ни XVIст. Приблизно під 1500 р. згадуються в документах назви Довге Поле, Розтоки, Вижниця, 1501 р. — Путилів. У реєстрі 1515 р. зазначаються Березів Вижній і Березів Нижній, Люча, Микуличин, Ланчин, Яблунів.

Найбільш повну картину заселення Галицької Гуцульщини дають податкові реєстри з 1660, 1670 років. Тут налічується понад 40 гуцульських сіл. Серед раніш відомих ми зустрічаємо перші згадки про такі населені пункти, як Бабин (біля Косова), Слобода Березівська, Боярська Слобода (біля Ослав), Дора і Жаб'є, Косів (місто і село), Лоєва, Білі і Чорні Ослави, Чорний Потік, Золотий Потік, Шешори, Тюдів, Текуча, Зелена, Ясенів, Баня-Березів (на-звана в народі Банки), Монастирчани, Межиріччя, Ямна.

Інші поселення появилися пізніше: Брустурів (1671), Ворохта, Красноїлля, Білоберізка (XVII ст.) — на Галицькій Гуцульщині і Чорна та Біла Тиси — на Закарпатській Гуцульщині. В інвентарі Делятинських маєтків у 1700 р. згадуються, крім Микуличина, Ямна, Заріччя, Межиріччя та Слобода, або Яблуниця, Баня на Межиріччі.

На Галицькій Гуцульщині у XVIII ст. виникають Стебнів (1731), Річка (1735), Ясенів Верхній (1739), Яворів (1751), Голови, Гринява, Яблуниця (на березі Білого Черемоша), Рожнів Великий (1785-1788), Яремча (1788), Татарів (з 1848 р. Крем'янці), Бог-дан, Усть-Чорна, Луги; на Закарпатській Гуцульщині — Конятин (1774), Сергії (1780), Кисилиці, Захаровичі, Усть-Путила, Яблу-ниця, Шипіт і, нарешті, Плоска (1774) та Дихтинець (1783) — на Буковинській Гуцульщині.

Значний приплив селян на терени Гуцульщини в XV-XVI1I ст. пояснюється соціально-економічними умовами. Внас-лідок наступу феодалів втечі селян набувають масового характе-ру. Селяни залишали рідні оселі, переходили в більш сприятливі місця, щоб позбутися гніту.

Внаслідок значної міграції галицьких селян, у XVI ст. виникає велика кількість нових осель у підгірських околицях Прикарпат-тя. За даними П. Домбковського, в XV ст. у Руському воєводстві налічувалося 1495 сіл і 69 міст. У XVI ст., за підрахунками дослідника

О. Яблоновського, на цих територіях вже існувало 2491 село і 125 міст.

Втеча у гори, на Гуцульщину, продовжувалася в період поси-лення феодально-кріпосницького гніту в другій половині XVII-XVIII ст. Від гніту експлуататорів селян захищали неприступні гори, великі ліси, глибокі печери. Найбільше втікачів сконцентровувалось у гірських районах Галицького Прикарпаття, точніше, в Коломийському повіті, або На Покутті, зокрема на Гуцульщині. Отже, Карпатські гори заселялися людьми, які не стерпіли натиску феодалів.

Заселення Гуцульщини — багатовіковий процес, який мав спе-цифічні особливості.

Другим фактором заселення краю були багаті пасовища-полонини, які згадуються ще в староруських літописах. Сюди на випас весною виганяли худобу. Полонинське життя пульсувало навіть зимою, оскільки отари овець залишалися на зимівлю в кошарах, де жили пастухи в колибах - зимівках і стерегли громад-ське стадо.

Поступово біля солеварень і полонинських колиб гуцули посе-лялися на постійно, очищали територію від лісу, будували свої хати і таким чином давали початки поселенням. Так, славнозвісне гуцульське село Жаб'є згадується у 1424 р. як полонина, а пізніше тут виникає село, що поступово збільшується.

Основними поселенцями Гуцульщини були селяни, а не шляхта, як це намагалися довести польські історики.

Село Кути, яке датується в письмових документах 1448 p., збільшується за кількістю населення і поширюється в бік Вижниці. Внаслідок розвитку ремесла і торгівлі в 1715 р. воно перетворюється на місто Кути, а первісний осередок залишаєть-ся під назвою Старі Кути як село.

З Кутами пов'язане виникнення ще одного села — Тюдів, розташованого над річкою Черемошем.

Факти виникнення нових осель зі старовинних осередків сіл спостерігаємо в с Текуча, від якого виділилася Свірська Баня; від с Дора виникло поселення Яремче, від Ямного — Багровець, від Микуличина — Татарів, Ворохта і Яблуниця.

Про дуже давне розселення гуцулів на досліджуваній території можуть свідчити і описи одного з перших дослідників історії Гуцульщини С. Вітвицького, щоправда, основані не на докумен-тах, а на згадках старожилів Жаб'єго. Дослідник у своїй розпо-віді про походження гуцулів описує зустріч у 1862 р. зі старим 73-річним гуцулом, який стверджував, що гуцули „з діда-прадіда па цих верхах закоренилися".

При з'ясуванні проблеми початкового заселення Гуцульщини заслуговує на увагу існування тут давніх православних монасти-рів. У деяких місцях, зокрема біля найстаріших населених пун-ктів Гуцульщини, знаходимо історичні згадки про наявність таких монастирів у XIII-XIV ст., тобто в період Галицько-Волинського князівства. Коли вони виникли і за яких обставин — ніяких документальних тверджень не знайдено.

Так, біля с Косів здавна існував