в період нападу татар з Поділля в Східні Карпати. Слово „кочул" він довільно змінює на „коцул", „гоцул", „гуцул". Такі пояснення український лінгвіст Б. В. Кобилянський вважає довільними, народно етимологічними. Галицький письменник і вчений середини XIX ст. Іван Вагилевич, один із перших дослідників Гуцульщини, заперечив ці тверджен-ня, підкреслюючи випадкову схожість звучання цих слів. Свої міркування він мотивував тим, що слова „кочувати" і „кочул" за своїм „оформленням" чужі українській мові. Опираючись на де-які тюркські лексичні елементи в гуцульському говорі, І. Вагилевич твердить, що предками гуцулів були потомки стародавнього тюркського племені кочівників, які стали підданими галицьких князів і поселились у Карпатах.
На його думку, це були, можливо, половці, печеніги, узиторки, що переходили до Дніпра і Пруту. І. Вагилевич вважає, що гуцули, які жили в Галицькій і Буковинській Гуцульщині, похо-дять від стародавніх уців-узів.
За надуманою теорією О. Моргенбессера, польського дослідни-ка, після загарбання Галицького князівства Казимиром III південна частина Галицької Русі обезлюдніла. Русини з рештками розбитих половців перед наступом монголів мали намір заселити гори там, де розташоване Довгопілля. Саме тут, на його думку, створилась нова „руська етнічна група, перемішана з куманською", тобто гуцули. Звідси нібито пішла ця назва, бо „куманці" назива-лися ще „уцами". Далі Моргенбессер пояснював, що „усь" з при-дихом „г" і волоським висловом вимовляється як „гуцуль", і таку назву, запозичену у волохів, прийняли сусіди.
Посилаючись на особливу етнографію гуцулів, Моргенбессер дійшов абсурдного висновку: „Рід гуцулів не можна вважати за чистих слов'ян... треба вважати за потомків тиранської раси, за кочівників-азіатів".
Концепція О. Моргенбессера, як бачимо, зводиться до „расово-го", „азіатського" походження гуцулів.
Расові теорії привернули увагу польського дослідника В. Поля, який, відзначаючи постійне пересування гуцулів на конях, під-креслює, що вони прийшли з далеких степових околиць. „То все, — пише В. Поль,— вказує на довге кочове життя того роду в минулому і дивно нага-дує мандруючих людей на сході, у яких нормаль-ним станом є бродяж-ництво".Ще більш лінгвістично і безпідставно була спроба польського дослідника С.Вітвицького вивести етимологію назви гуцули від імені моравського князя Гецила або від штучно створеного цим автором слова горул – мешканець гір.[1;45]
„Найбільш правдоподібно, — пише С. Вітвицький, можна виводити назву гуцула від імені Гецила. Був князь Гецило сином Правили і братом удільного князя Великої Моравії Ростислава, держава якого поширилася в 864 році як в північній, так і в південній Моравії".
Зовсім штучною видається аргументація С. Витвицького, коли він виводить цю назву від горулів-гунів, які в період панування ('рманарика Теодорика, наступника Аттили, допомагали східним готам. „Можна також, — підкреслює С. Витвицький, — назву гуцула, як і гуралів, які заселяють найвищі верхи Карпат або горців наших східних, виводити від слова: „горул", „гораль", „гураль", отже, наближеного до виразу „горулі", „герулі", і тоді зявляються на світову арену „гуцули".
Інша група вчених дотримується думки, що назва „гуцул" похо-дить від молдавського слова „гоц", „гуц" — „розбійник", „опри-шок". Першим цю гіпотезу висунув Я. Головацький. На його думку, така назва закріпилася за цим народом тому, що здебільшо-го карпатські горяни займалися опришківством. Пізніші дослідни-ки М. Казанович, Є. Калужнянський, І. Огоноський та інші дот-римуються цієї ж незаперечно помилкової гіпотези. І. П. Крип'якевич також схилявся до думки, що назва „гуцул" румунського походження: „...із гоц — розбишака і окінчення — ул". „Так, певно, — припускає дослідник, — волохи звали карпатських опришків, з часом і інші сусіди почали звати верховинців з-під Чорногори гуцулами" .
Відомий галицький етнограф Володимир Гнатюк підтримував гіпотезу Я. Головацького, вважаючи, що опришківські загони, куди входили вихідці з Галичини, Угорщини, Молдавії, очолювали гуцули за походженням. Основним місцем опришків була терито-рія Гуцульщини, тому, на думку В. Гнатюка, „від того ціле плем'я могло дістати назву „гуцул".
Б. В. Кобилянський на основі аналізу гуцульсько-покутського діалекту та історичних даних висунув досить оригінальну гіпотезу про те, що предками південно-староруського українського насе-лення Гуцульщини і Покуття були уличі та тіверці, які з півдня Наддніпрянщини в різні періоди переселились на північ і асимі-лювались з місцевим населенням. Дослідник доходить висновку: назви „гуцул" та „улич" етимологічо і семантично збігаються і, отже, термін „гуцул" є похідним від „улич—улуч", „улиц—улуц". „Таким чином, — зазначає Б. В. Кобилянський, — зіставлення певних фактів історії археології дає підстави твердити, що гу-цульське населення Східних Карпат — це далекі потомки тієї частини уличів, яка тут затрималась або пізніше частково пере-селилась з Волощини й Молдавії"'.
Перелічені гіпотези далеко не вичерпують усіх думок з цього приводу. І хоч вчені затратили багато зусиль у дослідженні дано-го питання, жодна з існуючих на сьогодні теорій не має перекон-ливих аргументів.
З середини XVIII ст. в історичних документах зустрічаємо спочатку поодинокі згадки про гуцулів, мабуть, вихідців з території Гуцульщини, а потім все частіше згадуються прізвища Гуцул, Гуцуляк, і, нарешті, на по-чатку XIX ст. в письмових документах вже явно йдеться про гуцулів — жителів Східних Карпат. В інвентарних книгах XVIII ст. прізвище Гуцул вперше зга-дується в податковому реєстрі 1745 р. в с Іспас на Коломийщині. Цікаво, що в інвентарі Яблунівського ключа в 1738 р. це прізвище в с Іспас не зафіксоване. Очевидно, цей селянин осів тут між 1738-1745 pp., прибувши сюди з Гуцульщини, і тому дістав таке прізвище. В інвентарних книгах сіл Косів-ської волості 1753 р. це прізвище зустрічається все частіше.
Як свідчать джерела і переважно судові акти XVI-XVIII ст., новоприбулим в село