Прізвища переконливо свідчать про ремісничі спеціальності їх носіїв: Боднар, Ткач, Рибак, Коваль, Крамарук, Кравчук, Карат-ник, Жупник, Банні (солеварні промисли).

Висновку, що саме від прізвища походить назва „гуцул", дій-шов сучасний польський дослідник С. Грабіц. За його тверджен-ням, назва „гуцул" була прізвиськом осіб, а не народу.

З цим погоджується Б. В. Кобилянський, але, щоб довести походження назви гуцулів від старослов'янського племені уличі, він намагається переконати, нібито це прізвище (чи прізвисько) не заперечує свого походження від племені. „Проте давня назва племені могла (у зміненому вигляді) зберігатися не тільки за окремими людьми (в їх прізвищах), але й за певною частиною населення".

Вважається що назва „гуцул" походить від прізвиська, а територія, ними заселена, дістала назву Гуцульщина як історико-етнографічна область. Ось чому, в письмових джерелах назва „гуцул" як народу появилася вже пізніше. Висновку, що саме від прізвища походить назва „гуцул", дій-шов сучасний польський дослідник С. Грабіц. За його тверджен-ням, назва „гуцул" була прізвиськом осіб, а не назвиськом.[4;61]

2.2 Етнографія Гуцульщини

Етнографія Гуцульщини є самобутньою і надзвичайно цікавою. Наукова доцільність спеціальних історико - етнографічних досліджень про українців Карпат зумовлена і актуальною потребою показати сучасні етнокультурні процеси величезні за своїми масштабами і значимістю зміни які відбулися і відбуваються тут на грунті соціально економічних перетворень нових політичних і культурних умов.[1]

Діяльність Товариства «Гуцульщина» дала можливість ча-стково

сконсолідувати життя регіону, насамперед у гумані-тарній сфері. Щорічні Гуцульські фестивалі, науково-прак-тичні конференції, об'єднання педагогів у Гуцульську раду, видання журналів «Гуцульщина», щорічників «Гуцульський календар», бібліотеч-ки шкільної методичної літератури дають можливість більш повно використовувати наявний потенціал усієї Гуцульщини.[3.]

На Гуцульщині у 2002 році діяло близько ста дошкільних і позашкільних освітніх закладів. У Верховині, Вижниці, Надвірні і Делятині діють загальноосвітні школи-інтернати, Смоднянська санаторна школа-інтернат і Яблунівська на Косівщині та Печеніжинська на Коломийщині.

Спеціалістів різних видів декоративно-прикладного мис-тецтва готують Косовський державний інститут прикладного І декоративного мистецтва (утворений на базі коледжу у 2000 році) і Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Шкрібляка. Чимало випускників цих навчальних закладів стали відомими митцями, членами Національних спілок художників і народних майстрів України та лауреатами премій. У Надвірні, Косові, Рахові, Яремчі започатковуються філіали вищих навчальних закладів, у Верховині від 1993 року діє філія «Гуцульщина» Науково-дослідного інсти-туту українознавства Міністерства освіти і науки України.

Широким кроком йшов розвиток прикладного і декоративного мистецтва. Найдавнішим видом народних промислів на Гуцульщині було гончарство. Воно бере свій початок від часу заселення краю. Поступово майстри-гуцули удосконалювали свої керамічні виро-би, серед яких найбільш поширеним було виробництво вжитково-го посуду — мисок, тарілок, горщиків, збанків, свічників, а також кахлів для облицювання печей.

Якщо раніше гончарні вироби були більш простими, то в XIX ст. вони органічно поєднувалися з декоративністю, яка, в першу чергу, залежала від матеріалу і техніки виконання. Орнамент гуцульської кераміки в основному складався з рослинних і аніма-лістичних мотивів, часто зустрічаються стилізовані людські фігу-ри та жанрові сцени.[6;391]

Батьківщиною гуцульської кераміки став Косів, а пізніше вона поширилась на Пістань та інші села цього краю.

У XIX ст. славився на Гуцульщині гончар Олекса Бахматюк (1820-1882 pp.), який вчився у відомого на той час косівського маляра Михайла Баранюка. Для відновлення традицій народного гончарства в багатьох містах України створю-валися гончарні школи, серед яких певну роль відіграла Коло-мийська гончарна школа (1876-1914), яка працювала на базі творчої спадщини народних майстрів кераміки.

Дивовижністю відзначається гуцуль-ське декоративно-ужиткове мистецтво. Що ж спричинило його блискучий роз-виток в другій половині XIX — на початку XX століття? Це пояснюється рядом об'єктивних факторів. В гір-ських околицях не родить хліб, зате ця територія багата на дерево, вовну, полотно, і гуцул, щоб утримати свою сім'ю, починає розвивати домашні про-мисли. З метою кращої реалізації до-машніх виробів на торгах і ярмарках гуцульських сіл, гуцули постійно пра-цювали над удосконаленням своїх ви-робів з дерева, вовни, глини. Гуцулам притаманний талант прикрашати свої домашні вироби, і початки цього та-ланту сягають давніх часів. Наприкінці XIX ст. поширюється виготовлення на продаж дрібних виробів з дерева, у яких важливим було не вжиткове значення, а декора-тивне, художнє. Гуцульська різьблена орнаментика в цей час поєднюється з інкрустацією і має переважно геометричний плос-кий характер: якщо в рисунках виробів і спостерігаються еле-менти рослинного орнаменту, то вони настільки геометризовані, що втрачають вигляд рослини.

Творці прекрасного ужиткового і декоративного мистецтва віками перебували у полоні темряви і злиднів, терпіли поневолення і жорстоку експлуатацію. Та напе-рекір злидням гуцули творили яскраве, глибоко хвилююче, спов-нене оптимізму, зачароване мистецтво. Художні дерев'яні вироби — один з найдавніших видів мистец-тва Гуцульщини, яку по праву називають колискою різьблення. Початок йому дала родина Шкрібляків з села Яворів, а точніше, першим талановитим різьбярем став Юрій Шкрібляк (1822-1882), якого з любов'ю називали односельчани Топориком. Він не мав багато ґрунту, а тому мусів жити з промислу, якого навчився у батька, але перевершив його мистецькою досконалістю.[6;388] Його мистецтво продовжили сини Василь (1856-1926), Микола (1859-1920) і Федір (1859-1942), які оздоблювали свої твори плоским різьбленням та інкрустацією металом, бісером, різно-кольоровим деревом. Художня творчість Шкрібляків була такою багатогранною, що серед їх творів не можна знайти