80% руських студентів походили з великих міст і, як правило, з сімей ремісників.

Університети присуджували вчені ступені незалежно від церковної та світської влади, що гарантувало науково-педагогічній діяльності певну свободу, якої не знали ані Візантія, ані арабський Схід.

У Візантії середня школа створювалась самими вчителями і була рідкістю навіть у великих містах. Бажаючі оволодіти певними науками відправлялись до вчених-ерудитів. Паралельно з приватними школами існували вищі навчальні заклади, які організовувались імператорами або від їх імені регентами. Навчання в них було безкоштовним, а отже доступним широкому колу осіб. Випускників, як правило, чекала кар'єра чиновників. Ці вищі державні школи носили світський характер. Перший подібний «університет» був створений в другій половині IX ст. при кесарі Варді. В середині XI ст. Костянтином IX Мономахом була створена ще одна вища школа, а в кінці XI ст. – “Патріарша академія”, яка готувала вищих церковних ієрархів.

Таким чином, у Європі поступово формувались центри науки, культури і мистецтва.

На Близькому Сході знаходились центри прочанства двох світових релігій – християнства та ісламу. А Єрусалим був вже тоді центром прочанства трьох релігій; крім згаданих вище – це центр іудейської релігії. Святинями іудеїв з V ст. є Стіна плачу, на місці зруйнованого храму Соломона. Святині християн – побудований над печерами у VI ст. храм Різдва Христового у Віфлеємі і побудований в Єрусалимі у IV ст. храм Гробу Господнього. Найшанованішими святинями мусульман в Єрусалимі були і є знамениті мечеті Омара (або мечеть Скелі) і Аль-Акса, в північному крилі якої знаходиться місце Маком Азіз – місце, де, згідно переказам, пророк Мухамед вознісся на небо. Головними центрами прочанства мусульман стали Мекка, (місто, де знаходиться Кааба, і кожен прочанин повинен обій-ти її сім разів і торкнутися чорного каменя) та Медіна (місто Пророка, де знаходиться Гробниця пророка Мухамеда).

У Візантії перші путівники для прочан грецькою мовою відносять до другої пол. VIII століття. Самий ранній з них – “Повість Єпіфанія Агіополіта про Сірію і Святий Град”, який був написаний автором завдяки власному досвіду подорожей по святих місцях.

У XII ст. візантійський прочанин Іоан Фока склав ще один путівник, під назвою: “Коротке сказання про міста і країни від Антіохії до Єрусалима, а також до Сірії, Фінікії та святих місць Палестини”.

Путівники складались не тільки для прочан, але й для усіх мандрівників. Перший з них був складений ще у VI ст., надрукований латинською мовою і носив назву “Град Константинополь – Новий Рим”. На рубежі Х-ХІ ст. вийшов більш докладний путівник – “Батьківщина Константинополь”, який складався з трьох частин. В першій було вміщено історію міста, в другій – топографію Константинополя, а в третій надавалась інформація про визначні місця, церкви, монастирі, шпиталі, лазні і т. ін.

Для здійснення подорожі до святих місць прочанам видавались паспорти, в яких церковна парафія, що відправляла прочанина, рекомендувала духовній та світській владі, а також усім християнам надати йому допомогу і прийняти його як гостя, щоб він повернувся живим і здоровим у свій дім. Такий документ слугував своєрідною охоронною грамотою.

В Центральній Європі перша дорога державного значення, дорога нового типу, була побудована між Майнцем і Кобленцем, завширшки 6 м. Всю Центральну Європу перетинала добра ґрунтова дорога “Виндобонська стріла”. Нею пролягав Бурштиновий шлях, яким із Прибалтики до гирла Німану і далі до Віндобони (Відня) везли бурштин.

Найкращі дороги у Візантійській імперії були на Балканах, вони йшли вздовж гірських хребтів від Дунаю до Чорного моря і далі до Константинополя.

На цих магістральних дорогах скрізь були караван-сараї, де мандрівники могли заночувати, поїсти, а також здійснити торгові операції. Як правило, вони розміщувалися один від одного на відстані одного дня їзди. Своїм виглядом караван-сараї нагадували великі комори. Люди розміщувались на ярусах, розташованих вздовж внутрішнього двору.

Що стосується розвитку транспортних засобів, то крім повозок для подорожей використовували портшези – комфортабельні закриті ноші, які несли слуги, а на далекі відстані в портшези впрягали по одному коню зпереду та позаду. Колесні кінні екіпажі були елітним транспортом. Про це свідчить, наприклад, наказ французького короля Філіпа Красивого (1294 р.) про надання права користування екіпажами жінкам князівського походження.

3.5. Традиції гостинності та розвиток подорожей на Русі в Х – ХV століттях

Розглядаючи внесок різних країн у розвиток подорожей, необхідно згадати й Русь.

У ІХ – ХV ст. Русь, внаслідок свого географічного положення, була центром перетину торгових шляхів із Сходу на Захід та з Півдня на Північ, через її територію пролягали “Волзький великий торговий шлях”, “Шлях з варяг в греки”. Особливо тісними були зв’язки Русі з Візантією. З прийняттям християнства з Візантії на Русь потягнулися служителі церкви, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. У середньовічній Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв’язків з іншими країнами був “гість”. На Русі було прийнято надавати гостям шану, показувати все найкраще, добре годувати, підносити дари. Традиції гостинності були закріплені у пам’ятках побутової культури Русі, зокрема, у “Домострої”, перша редакція якого була складена