Одним із учасників багатьох мандрівок по Гуцульщині був історик, засновник і редактор просвітницько-педагогічних видань “Дзвінок”, “Учитель”, співредактор газет “Зорі”, “Діла”, “Руської читанки” В.Шухевич. Зазначимо, що він видав п’ятитомник “Гуцульщина”, над яким почав працювати ще з 1874 р. Це видання мало величезне значення для розвитку краєзнавства та туризму. За значні наукові здобутки В.Шухевича було обрано членом НТШ, членом етнографічної комісії австрійського товариства народознавців та членом етнографічного товариства Чехословаччини. Починаючи з 1880 по 1890 рр., В.Шухевич був членом Львівської ради Промислового музею у Народному домі, який був створений у 1873 році, а пізніше заступником члена виконавчого комітету цього музею та Ставропігійського інституту. Крім того, він у 1885 р. організував музей Дзедушицського у Львові, а в 1887 р. брав участь в етнографічних виставках, на яких експонувалися вироби домашнього промислу, які відбулися в Львові та Тернополі. Зокрема, на виставці у Тернополі користувався великим успіхом та популярністю серед населення Гуцульський відділ (вироби з шкіри, кістки, каменю, металу).

У розвитку туризму та краєзнавства у Галичині чималу роль відіграв В.Гнатюк - секретар наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, секретар етнографічної комісії НТШ та редактор багатьох видань. Він разом із І.Франком та Ф.Вовком організовував наукові екскурсії. В.Гнатюк написав понад 300 етнографічних праць та краєзнавчих розвідок. Як вчений секретар етнографічної комісії НТШ, він постійно турбувався про те, щоб інтелігенція в селах якомога більше знайомилася з працями краєзнавців. Окрім цього, В.Гнатюк тісно підтримував зв’язки з багатьма краєзнавцями Галичини, до яких він звернувся разом з І.Франком з тим, що і як їм необхідно збирати. У своїх зверненнях вони просили для новоствореного музею при НТШ збирати предмети старовини, пам’ятки мистецтва. Матеріали, зібрані краєзнавцями, також передавалися у Львівський музей, заснований в 1886 р. “Просвітою” та музей НТШ, що був заснований 1895р. хоча колекцінувати почали ще з 1893 р.

Так розпочався етап українського музейного будівництва, що розвивався на громадських засадах. Музеї розвивались в двох напрямках: створювали їх при масових інституціях та самостійних музейних організацях. Початок цій справі поклала “Просвіта” - якою на той час керував К.Паньківський [138].

Звіти музею “Просвіти” за 1886-1909 рр. наочно доводять швидке збільшення його фондів за підтримки меценатів. Поряд з рідкісними іконами, стародруками та іншими унікальними експонатами їх у 1909 р. передають на депозит НТШ.

У 1905 р. А.Шептицьким було закладено “Церковний музей” [232], що під керівництвом І.Свєнціцького у грудні 1908 р. набув статусу “наукової фундації”, а в липні 1911 р. отримав назву “Національний”. А.Шептицький власноручно для цього музею передав свою особисту колекцію із 9880 предметів. Серед них - рукописи XV- XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIII ст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. А для розміщення цих скарбів старовини, він закупив велику палату у Львові. На створення музею митрополит А.Шептицький витратив 2 мільйони довоєнних корон і забезпечив його утримання. [285].

Першу програму самодіяльного музейного руху висунуло “Товариство охорони української старовини”, яке було створене в 1914 р. В її основу лягло завдання: збирати пам'ятки культури, які зберігались у родинах або церквах і які зазнали руйнування [262].

Для популяризації туристично-краєзнавчої та етнографічної діяльності музеїв, проводились виставки старожитностей, зокрема, у Стрию в 1909 р. та виставка домашнього промислу в Коломиї в 1912 р. [32]

Велике значення для подальшого розвитку мандрівництва та краєзнавства мало спорудження залізниці Станіслав - Вороненка, яка дала поштовх для розвитку туризму. В різних місцях почали будувати бази для мандрівників, зокрема для польського Татранського Товариства під г. Кузм’єське та на г. Говерла, а у Ворохті, Кременцях, Микуличині, Ямні та Яремчі були побудовані сотні вілл та пансіонатів для мандрівників й відпочиваючих. Щороку у цій зоні відпочивало до 10 тисяч людей, котрим видавалися спеціальні путівники та карти. Серед них слід назвати: І.Франка, Лесю Українку, М.Коцюбинського, О.Кобилянську, В.Гнатюка, М.Павлика, Л.Мартовича, Х.Алчевську, Г.Запольську, В.Щурата, Б.Лепкого, В.Стефаника, М.Черемшину, Ю.Панкевича, І.Труша, С.Обста та багато ін. Всі вони проводили просвітницьку роботу серед місцевого населення.

3.1. Наприкінці 90-их років XIX ст. виникає гостра проблема створення молодіжних товариств. Особливо серйозної уваги вимагала проблема фізичного виховання. Адже за статистичними даними, кожного року в Галичині помирало у середньому 55 тисяч чоловік. Значний відсоток смертності становили діти та підлітки. Головна причина - шкідливість алкоголю, тютюну, недоїдання, важка фізична праця, проституція. Назріла необхідність пропагувати здоровий спосіб життя через фізичну культуру і спорт. Як відзначав один із піонерів спортивного руху на Галичині І.Боберський, “рух є найліпшим середником, що робить людину здоровою й гарною”. Крім того, “спорт - це здоров’я людини, а коли люди здорові, то здорова вся нація. Фізичний гарт виховає майбутнього воїна, борця за соборність і незалежність України”.

На початку 80-их рр. XIX ст. виникають молодіжні фізкультурно-гімнастичні товариства в Чехії, Словенії, Хорватії, Польщі. До початку 90-их рр. ХІХ ст. сокільський рух охопив майже всі слов'янські народи. Особливого поширення сокільська ідея набула в Східній Галичині. Причини цього криється в суспільному, історичному, культурному розвитку галицьких земель. Прагнення до державної самостійності вимагало виховання нової генерації українців - національно свідомих, фізично здорових та готових до