У центрі уваги педагогічної громадськості перебувають і питання фізичного виховання молоді. Основоположником спортивного руху у Галичині став учитель І.Боберський, який вважав спорт важливим чинником зміцнення здоровя людини і всієї української нації. Він говорив, що потрібно створювати спортивні товариства, бо вони “мають поучити людей, як мають жити й поступати. Руханкові вправи піднесуть красу народу, принаду його рухів і постави, спонукають до ліпшого підживлювання”.

У 1906 р. при українській Академічній гімназії у Львові був створений “Український спортовий кружок” (УСК), до якого ввійшли всі спортивні гуртки, які існували при українських гімназіях. УСК став предтечею виникнення в Галичині перших українських спортивних товариств: “Чорногора” в Станіславі (1908 р.), “Поділля” в Тернополі (1909 р.), “Сянова Чайка” в Перемишлі (1910 р.) і “Україна” в Львові (1911 р.). Як бачимо, що при спортивних товариствах та секціях в українських гімназіях діяли спортивні гуртки та секції із різних видів спорту, зокрема туризму.

У 1909 р. в українських гімназіях починає діяти “Самовиховна шкільна Громада”, яка об'єднувала учнів відповідно до інтересів і можливостей. Тут влаштовувались забави, екскурсії, мандрівки, створювались шкільні музеї і архіви, а спортсекція “Дніпро”, яка об’єднала велику кількість краєзнавчо-туристичних гуртків, що мали на меті краще ознайомити учнів з історією свого краю, його культурою та природою, адже це все сприяло національному вихованню.

Питанню фізичного виховання також приділяв значну увагу і вчитель О.Іванчук, який пропонував ввести в навчальний план шкіл уроки гімнастики, ігри та прогулянки. Особливу увагу він звернув на екскурсії та мандрівки, бо вони не тільки сприяють фізичному розвитку і зміцненню здоров’я, але й духовному вихованню, оскільки “природа зі своїми родами життя, формами краси, зі своєю історією, географію та неумолимими правами, стає тепер для чоловіка головною підставою єго душевного образовання”.

На початку XX ст. активізується молодіжний культурно-освітній рух у Галичині, який охоплює всі соціальні верстви українського населення. Помітну роль у цьому процесі відіграв “Пласт”. Поява цієї скаутської організації була зумовлена соціально-історичними вимогами часу. Його діяльність підпорядковувалась формуванню українця нового типу через національно-патріотичне виховання. У виховній діяльності пластунів враховувались вікові та індивідуальні особливості особистості. Виховна робота у “Пласті” засновувалась на пробудженні інтересу до історичного минулого України, любові до культури своєї нації та до природи рідного краю.

Перші пластові гуртки у Галичини були засновані у Львові вчителем П.Франком та студентом Політехніки І.Чмолою у 1911 р. їх членами були студенти університету, учні Академічної гімназії, Головної державної семінарії, Торговельної школи, жіночої семінарії Українського педагогічного товариства, семінарії сестер Василіянок тощо. Однак в історії “Пласту” вже стало аксіомою те, що “офіційним початком Пласту вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові- 12.04.1912 р. Гурток цей заснував професор гімназії д-р О.Тисовський”.

У Станіславі перший пластовий гурток був заснований у 1911 р. в українській гімназії. Незабаром він зріс чисельно до 80 членів. Його опікуном був професор Г.Кичун, а першим організатором і комендантом - семінарист М.Шкабрій.

Передова українська громадськість Галичини відразу оцінила перспективи і роль новоствореного “Пласту” у вихованні української молоді. З цього приводу професор І.Боберський писав: “Життя в таборі далеко від домашніх вигод найкраще загартують юнака. Пласт має виобразувати громадян і оборонців Батьківщини”.

Як і у всьому скаутському русі, в “Пласті” одними з найактивніших та ефективних форм роботи були таборування та мандрівництво. Життя на природі, спостереження за нею, духовно-психологічне єднання з нею, фізичний гарт - все це відповідало принциповим тогочасним міжнародним сетонівським та бейден - пауелівським засадам скаутування.

Перший мандрівний пластовий табір організував І.Чмола в 1913 р., а П.Франко в 1914 р. - стаціонарний (“сталий”). У цей час за спонсорською допомогою “Соколу” виходять методичні посібники: “Пласт” О.Тисовського і “Як закласти пластові дружини” П.Франка, а з січня 1914 р. - редагований ним же журнал “Пластовий табір”.

Слід зазначити що, мандрівництво сприяло також і налагодженню тісніших контактів поміж пластовими організаціями з різних теренів. У липні 1913 р. на Чорногорі відбулась перша загальнопластова зустріч. “Різними шляхами у визначений час прибули на неї шість стрийських пластунів, група І.Чмоли у складі 20 членів та пластуни з Коломиї на чолі з П.Франком”. Окремо треба відзначити величезний мандрівничий досвід П. Франка. Мандрувати він почав з 1902 р. і обійшов всю Чорногору, Горгани та Бескиди.

Таборування, особливо мандрівництво, вимагали вирішення низки проблем не тільки організаційного, але й матеріального плану. В розвитку цих форм роботи все дошкульніше на перше місце починає виходити проблема спорядження. Тому у вересні 1913 р. була створена майстерня, яка виготовляла туристичне спорядження та пластові однострої.

У 1913 р. відбувся перший з‘їзд пластунів, на якому було створено Пластовий Комітет із відповідною програмою.

За короткий час свого існування “Пласт” активно заявив про себе в суспільно-громадському житті Галичини і стає на