До діяльності туристичних товариства залучались місцеві краєзнавці. Зокрема, редактор Коломийського журналу “Жіноча доля”, журналістка, письменниця та громадсько-культурна діячка О.Кисілевська (О.Сіменович). Вона багато подорожувала по Галичині, Буковині, Волині, Причорномор’ї, Австрії, Чехії, Швейцарії, Канаді. Як зазначав О.Вороний, “подорожувала вона невтомно все своє життя. Відвідала всі частини земної кулі”.

Враженнями від своїх подорожей журналістка прагнула поділитися з широким читацьким загалом і збагатити скарбницю української літератури. Досить відомим є її історико-краєзнавчий етнографічний нарис “По рідному краю: Полісся”, цикл подорожніх нарисів “Вражіння з дороги”. У ці збірки ввійшли такі нариси, як “Море”, “З Одеських спогадів”, “Пароплавом з Одеси до Ялти”, “В Ялті та її околиці”, “З Києва”, “На Тарасовій могилі”, “Із Кам’янця-Подільського”, “Італійський карнавал”, “По Рів’єрі”, “Вражіння з Монака”, “Карнавал в Ніцці”, “Під небом півдня” (про Марокко і Канарські острови), “Листи з-над Чорного моря”, “В зеленій Буковині” та інші. Інформаційні повідомлення О.Кисілевської від ближніх та закордонних мандрівок лягли у основу постійної рубрики – часопису ‘‘Жіноча доля‘‘ “3 моїх мандрівок”. Тут друкувалися подорожні нариси й репортажні зарисовки.

Значний внесок вніс педагог, письменник і етнолог М.Ломацький з м. Гусятин Тернопільської обл. Він багато мандрував, зокрема по Бескидах та Чорногорі. Свої подорожі він описав у книгах: ‘‘Верховино, світку ти наш‘‘, ‘‘Нариси з Гуцульщини‘‘, ‘‘Безкидом зеленим‘‘, ‘‘Країна чарів і краси‘‘, ‘‘Гомін гуцульської давнини‘‘, ‘‘По той бік Чорногори‘‘, ‘‘У горах Карпатах‘‘ та інш. [236]. Упродовж 1944-1968, які він провів в еміграції побачили світ 12 книг про Гуцульщину, зокрема: ‘‘З Гуцульщини‘‘, ‘‘Українське вчительство на Гуцульщині‘‘, ‘‘Країна чарів і краси‘‘, ‘‘З гір Карпат‘‘, ‘‘Опришківське гніздо‘‘, ‘‘Заворожений світ‘‘ та інш..

Туристичні товариства, продовжуючи справу І.Франка та В.Гнатюка, вважали одним із головних своїх завдань збирання фольклорних й етнографічних матеріалів. До їх складу також входили “описи, рисунки та фотографічні світлини”. Зібрані краєзнавчі пам’ятки передавалися у музеї: Коломийський “Гуцульщина” (заснований у 1926 р. В.Кобринським); Самбірським “Бойківщина” (заснований у 1927 р. В.Кобільником, В.Гуркевичем, В.Кордубою, А.Княжинським); Станіславськй (заснований у 1928 р.); Трускавецький ім. Ярошевої (заснований у 1928 р.); Яворівський “Яворівщина” (заснований у 1931 р.); Стрийський “Верховина” (заснований у 1933 р.); Сокальський “Сокальщина” (заснований у 1937 р.). Станом на 1937 р. в Галичині було 12 українських музеїв, в яких працювало біля 20 штатних працівників.

Ці музеї мали від 40-120 членів, а за підтримки церкви, товариства “Просвіти” та інших громадський інституцій залучались до співпраці тисячі громадян.

Організаційно-методичним центром туристично-музейних осередків став “Союз прихильників національного музею” (СПНМ) у Львові, який був створений 4 грудня 1931 р. Очолив його греко-католицький єпископ і вчений І.Бучко. Заходами СПНМ на 70- 80 % йшло поповнення експонатами “Національного музею” у Львові. У 1935 р. при ньому засновано фонд для придбання творів мистецтва.

У такому ж напрямі зростали фонди, проводилася науково-дослідницька робота в інших музеях. До середини 30-х років музеї “Сокальщина” та “Верховина” мали близько тисячі експонатів; “Яворівщина”, “Український подільський музей” - 2,1-2,6 тис.; “Лемківщина” - 6 тис., а “Бойківщина” - 13 тис. [140]. Етнографічний відділ Національного Музею старожитностей постійно розширювався, якщо у 1911 р. у ньому було 5950 експонатів, то наприкінці 1920-тих рр. - 9974. Наприкінці 30-тих рр. ХХ ст. цей музей мав уже 18540 експонатів етнографічного характеру і який відвідували багато сотень екскурсантів.

Значно зросло число жертводавців: 1930 р. поповнили збірки музею 2 чоловік, а у 1931 р. - 401 чоловіка. Зокрема, відомий колекціонер із Києва В.Тарновський, подарував портрет, перо і гіпсову маску Т.Шевченка, жителька Лубен (на Полтавщині) Кибальчичева передала до музею історичні костюми, вчителі з Гуцульщини Б.Заклинський, Л.Гарматій, М.Кузьмак, Д.Харов'юк та А.Онищук передали до музею гуцульську зброю (рушниці, пістолі), колекції бронзових хрестиків, дерев'яну баклажку. Художник І.Труш подарував різьбу відомих гуцульських майстрів Шкрібляків та І.Семенюка, а В.Шухевич передав у музей гуцульські вишивки. Від фольклориста О.Роздольського до музею надійшла колекція писанок (197 штук) із різних місцевостей Галичини, а художник Сороковський передав 149 гуцульських писанок з Косова [60].

Цінну колекцію музей отримав від священика Вержбицького - 30 картонів подільської та полтавської вишивки, зразки вишивки шовком XVIII ст. та рушник з Київщини, а оригінальний килим XVIII ст., виготовлений у Миргороді, подарувала музеєві О.Сластьон.

“Жіноча громада” у Львові передала музеєві збірку вишивок “Клубу русинок‘‘. Велика збірка різноманітних етнографічних предметів надійшла до музею з Української хліборобської виставки, яка проходила в Стрию, а члени етнографічної секції Снятинського відділу ‘‘Взаїмної помочі галицьких і буковинських учителів і учительок” подарували Музеєві НТШ шість таблиць вишивок та чотири дитячі іграшки із Снятинщини. Велику допомогу в комплектуванні збірок музею експонатами з Подніпров'я подавали музейні працівники з Києва М.Біляшівський і М.Щербаківський.

Як свідчать джерела (“Хроніка НТШ”, архівні матеріали, інвентарні книги), до музею надходили різнопрофільні експонати: археологічні та нумізматичні колекції, фотографії, стародруки, церковні речі (ікони, ризи, тканини тощо), твори живопису.

Широкою була географія надходження експонатів: різні частини Галичини (Гуцульщина, Бойківщина, Західне Поділля, Полісся), Центральне Подніпров'я (Полтавщина, Київщина, Чернігівщина), Східне Поділля та інші регіони.

У червні 1931 р. “Рідна школа” влаштувала виставку, на якій було представлено біля двох тисяч експонатів з історії шкільництва в Галичині. На окрему увагу заслуговують перші букварі та підручники з граматики 1848 р. видання.

Для поповнення фондів українських музеїв проводилися туристично-краєзнавчі експедиції, які діяли на громадських засадах без жодної державної дотації. Більше того,