Для розширення географії туристичних подорожей важливе значення мало освоєння відкритих земель. Найбільшу цікавість викликала у мореплавців Антарктида, про існування якої знали, але на землю якої до XIX ст. ще не ступала нога так званої цивілізованої людини.

На початку 30-х рр. XIX ст. члени експедиції, яку очолював Джон Біско, бачили окремі ділянки узбережжя Антарктиди, але підійти до неї не вдавалося через шторм. Дж. Біско, не знаючи про відкриття росіянами у 1819-1822 рр. Антарктиди, “відкрив” острів Олександра І, назвавши його Аделейд. Джеймс Росе прославився своїми сімома полярними експедиціями у 1830-40-х рр., ним був відкритий найбільш зручний шлях до Антарктиди, яким стали користуватися мореплавці.

6 квітня 1909 р. на Північному полюсі Землі Робертом Пірі було встановлено американський прапор. Хоча його слава оскаржується іншим підкорювачем Північного полюса Фредеріком Куком, який стверджував, що він побував там ще 21 квітня 1908 року.

Першим, хто досяг Південного полюса Землі, був норвезький дослідник Руал Амундсен. Він мріяв досягти Північного полюса, але під час підготовки експедиції дізнався, що там вже побував Р.Пірі, тому Амундсен вирушив до Південного полюсу. 17 грудня 1911 р. на Південному полюсі Землі було встановлено норвезький прапор. У 1926 р. Амундсен здійснив політ на дирижаблі над Північним полюсом разом з італійським дослідником, конструктором дирижаблів Умберто Нобіле.

Досвід полярних дослідників XIX – першої половини XX ст. став у нагоді тисячам туристів-екстремалів у другій половині XX ст. і залишається актуальним у наш час.

Загалом, характеризуючи період XIX – першої половини XX ст., варто виділити такі риси.

Розвиток техніки та технологій сприяв, з одного боку, збільшенню навантажень, а з іншого, – вивільненню частини часу, який раніше витрачався на роботу. Все це створювало передумови для розвитку потреби населення в туризмі. Дедалі більша кількість людей мала потреби в організованому, активному відпочинку та отримувала можливості для цього, оскільки життєвий рівень певних категорій населення підвищився.

У період між першою і другою світовими війнами туристичні поїздки, як всередині країн, так і зарубіжні, поступово набули якісно нового характеру. Вони вже не тільки розважали, але й часто-густо містили елементи пізнавальності. До маршрутів дедалі частіше включалися історичні пам’ятки.

Основними чинниками розвитку туризму в світі в другій половині XIX – першій половині XX ст. були:

стрімкий розвиток науково-технічного прогресу (вдосконалювалися традиційні та з’явилися нові види транспорту і зв’язку);

інтенсивне освоєння світового географічного простору;

збільшення добробуту населення та частки вільного часу;

розвиток туристичної інфраструктури;

підтримка туризму з боку держави, найбільш, сильна у тоталітарних та авторитарних державах);

підвищення культурного рівня населення.

Основними видами туризму були:

пізнавальний;

рекреаційний;

оздоровчий;

спортивний (відновилося проведення Олімпійських ігор, поширилися міжміські спортивні змагання);

релігійний;

дачний;

пригодницький (в якості окремого виду можна було б виділити сафарі);

круїзи;

альпінізм.

Засоби пересування, які використовувались в туризмі в цей період: залізничний транспорт; автомобільний транспорт; велосипеди; повітряний транспорт (літаки, дирижаблі, повітряні кулі), певні види тварин.

Характер подорожей був як організований, так і неорганізований, але туристи стали надавати перевагу подорожам, які пропонували туристичні фірми.

За сезонністю подорожі здебільшого поділялися на літні та зимові; за терміном – на короткотермінові (уїк-енди), середньої тривалості та довгострокові.

2.2. Створення перших туристичних об’єднань і міжнародних організацій

Розширення туристичних потоків потребувало, в свою чергу, розвитку засобів розміщення і засобів пересування. Ініціаторами будівництва готелів у тих місцях, де їх або не було взагалі, або вони не відповідали туристичним потребам, були часто залізничні компанії, що використовували для цього свій капітал. Вони також брали на себе фінансування реклами та інших заходів, пов’язаних з подальшим розвитком туризму.

Туризм приносив значний прибуток у тих регіонах, де отримував найбільший розвиток, підтримувався владою, що справедливо вбачала в ньому засіб стимулювання розвитку економіки.

Однак, своєрідність комплексу туристичних проблем виявилася дуже складною для місцевих органів влади. Це обумовило необхідність створення самостійних спеціалізованих організацій у сфері туризму. За функціями та діяльністю вони відповідали нашим сучасним туристичним товариствам і союзам. Спочатку ці організації називалися по-різному: “товариство благоустрою”, “товариство прийому іноземців” і т.д. Початок заснування подібних організацій припав на середину XIX ст., але більш широкого поширення вони набули після 70-х рр. XIX ст., головним чином в країнах Західної та Центральної Європи (насамперед, Швейцарія, Німеччина, Австрія).

Місцеві органи влади були зацікавлені в діяльності подібних товариств і надавали їм підтримку. Разом із зростанням та інтенсифікацією туристичного життя зростала роль туристичних товариств. Туристичні організації створювалися також любителями подорожей та відпочинку, шанувальниками природи (наприклад, товариство альпіністів, товариство друзів природи, товариство велосипедистів і т. д.). Усі ці організації брали участь в різноманітній діяльності з розвитку туризму. Перше в світі об’єднання любителів подорожей в горах – Англійський альпійський клуб – виникло в Лондоні в 1857 році. Вслід за ним в 1862 р. з’явилися Австрійський альпійський клуб і клуб в Туріні (пізніше перетворений в Італійський); в 1863 р.