Основними чинниками формування рекреаційно-туристичних потоків до Східної Азії і Тихоокеанського регіону були:

екзотична тропічна природа, велика кількість унікальних природних об'єктів;

привабливість ділових поїздок в ці країни;

розвинутість розважального туризму, індустрії розваг (японська індустрія розваг посідала друге місце у світі після США);

першокласний шопінг-туризм пропонували Гонконг і Сінгапур.

У 1990-і рр. у Тихоокеанському регіоні туризм особливо ін-тенсивно розвивався в Австралії та Новій Зеландії (6% гостей регіону). Чималі рекреаційно-туристичні потоки спрямовувалися до країн Меланезії (Фіджі, Нова Каледонія, Вануату, Соломонові острови тощо), Мікронезії (Гуам, Маршаллові острови, Маріанські острови тощо) і Полінезії (острови Кука, Французька Полінезія тощо), частка яких складала 4%. Важливим фактором привабливості тихоокеанських островів була близькість австралійського та новозеландського ринків, але головне – ці острови здавна і стабільно мали чудовий імідж в усьому світі як еталон безтурботного життя, “земний рай”.

На Близькому Сході (до цього регіону входять: Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Лівія, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Об’єднані Арабські Емірати і Йемен) час від часу спалахували політичні конфлікти, у тому числі повномасштабні бойові дії. Тому й кількість тих, хто їхав сюди для відпочинку та лікування, значно коливалася залежно від політичної ситуації. Наприклад, у 1991 р. кількість прибуттів до країн Близького Сходу зменшилася на 10,3%; головна причина – війна у Перські затоці.

Близько половини країн формування рекреаційно-туристичних потоків до країн Близького Сходу належали до цього ж регіону. 19% туристів складали європейці, 18% – мешканці Східної Азії і Тихоокеанського регіону. Якщо проаналізувати потоки за країнами походження, то статистика вказує на лідерство в цьому аспекті Саудівської Аравії та Єгипту (разом ці країни забезпечували в середині 90-х рр. майже 22% прибуттів до країн Близького Сходу). З інших регіонів основні туристичні потоки йшли з Великобританії, Німеччини, Франції та США.

У Єгипті в 1993 р. кількість прибуттів знизилася на 33% у порівнянні з попереднім роком, що пов’язується експертами з фактами нападів на іноземних туристів у цій країні. Подібна ситуація в 1990-і рр. спостерігалася в Йорданії.

Тим не менш, Єгипет та Йорданія залишалися серед основних рекреаційно-туристичних регіонів Близького Сходу. Єгипет пропонував туристам, здебільшого, пізнавальні продукти, а в Саудівській Аравії процвітав релігійний, паломницький туризм, тому що в цій країні знаходяться найважливіші мусульманські святині, до яких здійснюють хадж мусульмани з усіх куточків світу.

До країн Африки спрямовувалися дуже незначні рекреацій-по-туристичні потоки – 3,3% загальносвітових у середині 1990-х років. Головними факторами гальмування збільшення кількості прибуттів до регіону були і залишаються високі ціни африканського туристичного продукту на туристоутворюючих ринках. Проте країни Північної Африки в 1990-і рр. успішно розвивали недорогий масовий туризм, особливо на південному узбережжі Середземного моря.

Більшість країн-донорів рекреаційно-туристичних потоків в Африці належала до того ж континенту – Африки. У 1992 р. частка внутрішнього туризму зросла до 56% загальної кількості іноземних гостей, які прибували до країн “чорного континенту”. Важливими туристоутворюючими країнами для регіону були Франція, Німеччина і Великобританія, громадяни яких складали в середині 1990-х рр. майже 20 % кількості всіх іноземних туристів в регіоні. Одним з головних чинників формування цих потоків з Європи до Африки було те, що вищеназвані країни колись володіли африканськими колоніями, і тому спільні епізоди в історії, спільні елементи у культурі, торгові та особисті (в тому числі родинні) зв’язки, які залишилися від колоніальної епохи, сприяли підтримуванню значної кількості поїздок з колишніх метрополій до колишніх колоній.

45% туристів в Африці приймали в середині 90-х рр. Марокко і Туніс. Ще близько 10% – решта країн Північної Африки. У Східній Африці лідируючі позиції в цьому відношенні посідали Кенія, Мавританія, Танзанія, Сейшельські острови та Зімбабве, які успішно використовували свої природні ресурси. Мавританія і Сейшели, наприклад, спеціалізувалися на пляжному туризмі і створили першокласну готельну індустрію. На півдні Африки важливим туристичним центром була ПАР, завдяки високорозвинутій готельній індустрії та транспортній системі. В 1990-і рр. популярність турів до ПАР зростала.

Головним недоліком Африки, який гальмував збільшення до неї рекреаційно-туристичних потоків, був низький загальний рівень розвитку економіки, брак фінансових коштів, нерозвиненість інфраструктури.

Що стосується Південної Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Індія, Іран, Мальдивська Республіка, М’янма, Непал, Пакистан і Шрі-Ланка), то в цьому регіоні рекреаційно-тури-стична індустрія в останнє десятиліття хоча й розвивалася, але значно повільніше, ніж, наприклад, у Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Хоча за період з 1970 р. по 1996 р. кількість прибуттів до регіону з метою відпочинку збільшилася в п’ять разів (з 900 тис. до 4,5 млн. чол.), частка прибуттів, від загальної кількості їх у світі, коливалася в регіоні у цей період навколо 0,7%. Важливою причиною такої низької популярності були збройні конфлікти, політична нестабільність (наприклад, у деяких провінціях Індії та Пакистану, у Шрі-Ланці тощо).

Найбільшим туристоутворюючим ринком для Східної Азії була в 1980-1990-і рр. Європа. З окремих країн найбільшу кількість прибуттів до Східної Азії забезпечувала Великобрита-нія. 34 % туристів до країн Східної Азії прибували в середині 1990-х рр. з СІЛА. 28 % складав внутрішньорегіональний туризм. Регіональними лідерами з прийому іноземних гостей