Міська станція залізниць виконувала доручення пасажирів з доставки багажу на квартири й у готелі. Про умови виконання замовлення можна було дізнатися заздалегідь у провідників поїзда.

Прибулих нерідко зустрічав військовий оркестр. За помірну ціну про багаж дбав хто-небудь зі спритної армії артільників.

Прибуття поїзда очікували численні кінні екіпажі й готельні омнібуси, розфарбовані у фірмові кольори і з водіями в різнобарвних формах.

Найняти екіпаж було неважко, але недешево. Незважаючи на встановлену міською думою таксу, візники “заломлювали” набагато більше. Якщо проїзд від вокзалу до Хрещатика коштував за офіційним тарифом 40 коп. з людини і 20 коп. за кожне багажне місце, фактично платити доводилося не менш як 3 крб. за екіпаж.

Дешевше, але й з меншими зручностями, пасажири добиралися до потрібного місця, змовившись із ломовиками (биндюжниками), на яких такса не поширювалася.

На привокзальній площі люди в кашкетах з червоними околицями голосно вигукували назви найкращих готелів, обіцяючи потенційним пожильцям безліч усіляких зручностей. Це були комісіонери – молоді хлопці, найняті власниками готелів.

Київ славився гостинністю. Готелів вистачало для всіх.

З початку XIX ст. будівництво готелів у Києві велося не дуже швидкими темпами, і до 1880 р. їх було побудовано 15. Зате наступні 20 років ознаменувалися справжнім розквітом готельного господарства міста.

У першій половині XIX ст. історичний центр забудовувався однобічно. Правий бік Хрещатика був сформований ще на початку сторіччя, а значну частину лівого довгий час займала садиба Ф.Ф.Меринга, професора університету Св. Володимира. У 1878 р. спадкоємці Меринга продали землю, що належала їхній родині, міській управі. Через рік величезну ділянку землі між вулицями Інститутською, Банківською, Лютеранською і Хрещатиком було передано для облаштування двом талановитим архітекторам німецького походження – Е.П.Брадтману і Г.П.Шлейферу. У найкоротші терміни, зі справжньою німецькою пунктуальністю і старанністю ці вулиці забудували в стилі “віденський модерн”, ставок у центрі колишньої садиби засипали, а на його місці розбили сквер (перед нинішнім театром ім. Івана Франка).

Архітектори доклали максимум зусиль для того, щоб центр Києва, “дохідне місце” з погляду туризму, мав би і неповторний архітектурний вигляд. Стрімкими темпами Хрещатик перетворився на калейдоскоп ;і гарних житлових будинків, готелів, ресторанів, магазинів, банків і був продовжений до Бессарабської площі. Вінчав цю пишноту парк “Шато-де-Флер”, закладений у 1863 р., зі своєю перлиною Долиною Троянд (нині стадіон “Динамо”).

Як гриби після дощу, готелі виростали не тільки на Хрещатику, а й на прилеглих вулицях. Оскільки ця справа була дуже прибутковою, готелі розташовувалися майже впритул один до одного, і їхні господарі докладали чимало зусиль, щоб виділитися й обійти конкурентів.

У Києві до 1901 р. було побудовано 64 готелі, які можна умовно розподілити на великі групи.

Готелі, розміщені безпосередньо поруч з вокзалом. Функціонували чотири готелі і безліч мебльованих кімнат. Вони знаходились на вулиці Безаківській (нині Комінтерну) – така скупченість пояснювалася (безпосередньою близькістю вокзалу і чудового Ботанічного саду. Практично всі готелі на цій вулиці були побудовані в 1880-1890 рр.

Суперзіркові готелі. Заможні відвідувачі Києва, що жадали “шумного” життя, зупинялись у готелі “Європейський” у центрі міста на Царській (нині Європейській) площі. Цей готель був найстарішим у Києві. Саме в “Європейському” функціонував один з найкращих київських ресторанів позаминулого століття. Як сповіщалось у рекламі, готель мав на вокзалі свого представника, який дбав про багаж і зручну карету, що доставляла постояльця з готелю до поїзда. Більш популярним був “Гранд-Отель” (на цьому місці нині стоїть корпус Головпоштамту). Фешенебельний і дорогий (люкс – 30 крб. за добу), на 110 номерів, “Гранд-Отель” мав власний омнібус на вокзалі, відмінний ресторан, телефон безпосередньо в номері та всі необхідні зручності тих часів.

Неподалік розміщувався відомий блискучою репутацією “Hotel de France”. Напередодні першої світової війни Київ поповнився ще одним першокласним готелем на 100 номерів – “Континенталь”, спеціально відкритим для дуже заможних клієнтів. Престижний номер тут коштував пожильцю 15 крб. за добу. Нині на місці розкішного готелю – оперна студія Національної музичної академії. До першокласних готелів слід віднести і “Отель-Савой”, що також знаходився на Хрещатику.

Таким чином, обираючи готель, вельможне панство отримувало всі зручності: омнібус або екіпаж для поїздок по місту, окремий кабінет у ресторані, старанну прислугу (під час добору обслуговуючого персоналу цих готелів пильну увагу приділяли культурі мови, володінню принаймні російською та французькою мовами), а в номері – парове опалення, ванну, електричне освітлення, телефон. Крім того, кожний готель передплачував чимало періодичних видань, надавав безоплатну допомогу в пошуках у місті необхідного адресата.

Готелі другого класу. Ними мали можливість скористатися особи середнього достатку. Таких готелів у Києві було набагато більше, ніж суперзіркових.

Назви готелів столиці Південно-Західного краю (офіційна назва Правобережної України в Російській імперії) відбивали всю географію Європи: “Австрія”, “Англія”, “Америка”, “Брістоль”, “Версаль”, “Ліон”, “Марсель”, “Італія”, “Прага”, “Берлін”, “Краків”, “Сан-Ремо” і навіть “Великий Національний”. Вони розміщувалися на центральних вулицях, які, на відміну від інших, були вимощені, мали електричне освітлення, а також спеціально обладнані стоянки для екіпажів. У 1913 р. в місті було 80 готелів.

Заслуговує на увагу тогочасний рівень надання послуг мешканцям