Для російських мандрівників початок XIX ст. був ознаменований першими навколосвітніми подорожами росіян; їх здійснили капітани І.Ф.Крузенштерн та Ю.Ф.Лисянський (1803-1806), які відкрили в Тихому океані нові острови. Мореплавці М П.Лазарєв, Ф.Ф.Беллінсгаузен відвідали Австралію, Полінезію і відкрили Антарктиду (1820 р.).

Мандрівник М.М.Миклухо-Маклай ґрунтовно вивчив Нову Гвінею (70-і рр. XIX ст.).

Російські дослідники зробили величезний внесок в освоєння Центральної Азії. Видатне місце в історії вивчення цього регіону належить П.П.Семенову-Тянь-Шанському і М.М.Пржевальському. На південних та східних околицях Російської імперії працювали тисячі військових та цивільних картографів, географів, етнографів, інженерів, інших фахівців, за допомогою яких імперія готувала ґрунт для нових загарбань і зміцнювала свою владу всередині.

Як і в Британській імперії, процеси колоніальної експансії, політичні амбіції та економічні інтереси верхівки Російської імперії сприяли поширенню подорожей та розвитку інфраструктури, яка з XIX ст. стала ефективно використовуватися туристами.

Однак, це сприяння було обмеженим, не давало більшості населення можливості здійснювати туристичні подорожі, оскільки консерватизм імперської влади гальмував розвиток економічних відносин, заважав зростанню добробуту населення.

2.2. У XIX ст. в Російській імперії значно побільшало прочан, порівняно з ХVІІ – ХVІІІ століттями. Ходіння на прощу до віддалених святинь здійснював і простолюд, і члени царської родини. Маршрути прочан пролягали як по території Росії, так і за кордон (переважно на Близький Схід та Грецію). Центрами прочанства християн-підданих Російської імперії були Київ, Москва, Валаам і навіть деякі місця за межами держави.

Про масштаби прочанства в Росії свідчить той факт, що монастирський готель на острові Валаам був розрахований на 1000 місць.

Притулки, заїзди та готелі для прочан у великих монастирях та вздовж популярних маршрутів поширилися в Росії ще в часи Середньовіччя. У XIX ст. новим явищем стали масові подорожі росіян на прощу до святинь Палестини.

У 1847 розпочала свою діяльність Російська духовна місія в Єрусалимі, яка відігравала важливу роль в організації прочанства до Святої землі. У 1882 р. було створено Імператорське православне палестинське товариство (ІППТ), в завдання якого входила не тільки організація прочанства, але й справи благочинності та просвітництва. Товариство відкривало школи, шпиталі в Святій землі, проводило наукову роботу, організовувало археологічні експедиції, налагодило видавничу діяльність. Саме ІППТ у XIX ст. були видані дванадцять “Хождений в Святую землю” та всі відомі на той час записки прочан, починаючи з XII століття.

З середини XIX ст. у Палестині постійно перебувала Духовна місія російської православної церкви (представництво, аналогічне посольству держави). Місія займалася, серед інших справ, організацією прийому прочан: скуповувала земельні ділянки під забудову, а також готові будівлі, які переобладнувала під гуртожитки для прочан; організовувала каравани.

У 1858 р., паралельно з діяльністю місії, в Росії було створено спеціальний Палестинський комітет з метою організації подорожей прочан до святих місць Близького сходу. Перевезення прочан та їхнє розміщення у Палестині взяло на себе Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПІТ), небезпідставно розраховуючи на великі прибутки. Палестинське товариство отримувало значні суми від пожертв, які робили представники всіх верств населення імперії. Палестинський комітет швидко замінив Духовну місію у справі купівлі землі та будівельній діяльності. У 1864 р. замість Палестинського комітету було ство-рено Палестинську комісію при Міністерстві закордонних справ. Але умови подорожей та перебування незаможних російських прочан у Палестині залишались важкими аж до 80-х рр. XIX ст.

Фактичним засновником і керівником створеного в 1882 р. Імператорського православного палестинського товариства (ІППТ) був Н.Хітрово, а головою і формальним засновником – великий князь Сергій Олександрович. Користуючись підтримкою імператорської сім’ї, стабільною міжнародною ситуацією, розвитком морських та суходільних комунікацій, Православне палестинське товариство досягло великих успіхів. Масштаби його діяльності вражають.

У 1907 р. капітал ІППТ складав 2 млн. рублів; товариство мало 8 подвір’їв, лікарню, 6 клінік, 101 учбовий заклад (в них було близько 10 тис. учнів); з 1882 по 1907 рр. товариство надрукувало 347 видань з палестинознавства.

Напередодні Першої світової війни, у 10-х рр. XX ст. через готелі та подвір’я товариства проходило до 10 тис. чоловік щорічно.

За даними Н.Хітрово, 70% доходів ШПТ складали пожертви віруючих. На утримання подвір’їв у Єрусалимі, Єрихоні та інших місцях ішло 35% витрат товариства, інші гроші витрачалися на освітні та медичні програми, організацію збирання пожертв, загальні організаційні витрати тощо.

У 1884 р. розпочався продаж так званих “прочанських книжок”, які надавали їх власникам знижки (до 35%) на оплату проїзду залізницею до Одеси і на пароплаві до Палестини. Якщо прочанин придбав найдешевші квитки (наприклад, у пароплаві це означало розміщення у трюмі), то подорож з Москви до близькосхідного порту Яффа коштувала лише 46 рублів 50 копійок. Місячний заробіток робітника в Російській імперії наприкінці XIX ст. складав приблизно 40-50 рублів. Таким чином, подорож до Палестини була доступною людям з середнім рівнем доходів. Масовість подорожей до Святої землі ілюструє такий факт: у 1914 р. в Єрусалим на Великдень приїхало 6 тис. росіян.

Цікаво, що в цей період, як і наприкінці XX ст., деякі російські піддані не поспішали повертатися з Палестини додому. Здебільшого, це були жінки. Вони влаштовувалися працювати кухарками чи покоївками у родинах православних арабів, деякі продавали християнські сувеніри. На підставі “прочанської книжки” та письмової рекомендації місцевого священика можна було оформити право залишитись в країні. Були й такі,