Процес творення “Мандрів” розтягнутий у часі: перші нотатки зроблено влітку 1723 р., останні датовано 1744 р. Мандрівник побував майже в усіх відомих місцях, пов'язаних з біблійною і світською історією Середземномор’я та Близького Сходу.

Записки, які вів В.Григорович-Барський понад два десятиліття під час своїх мандрів по світу, відобразили еволюцію його поглядів та світовідчуття. Перші сторінки “Мандрів” писала людина, яка прагнула знань, нових вражень про природу, людську спільноту, але її досвід був надто малий, а уявлення про світ недостатні. Останні сторінки творила вже рука мудреця, до якого досвід прийшов у гірких стражданнях, що супроводжували його у нелегких дорогах. Із записок довідуємося, як він з допитливого юнака перетворюється на вченого нового часу, котрому притаманні риси вдумливого підходу до інтелектуальних надбань попереднього часу, уважного дослідження явищ і фактів дійсності.

Початок твору нагадує подорожній щоденник, для якого характерні короткі нотатки й послідовна хронологічність як основа розповіді. Надалі (в міру нагромадження знань, вражень і життєвого досвіду) твір відзначається докладністю описів, стилістичною різноманітністю, співіснуванням художнього та наукового стилів, продуманою композицією. Автор подає описи найвідоміших святинь Сходу в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі, біля Мертвого моря й Тиверіадського озера, на горі Фавор, на Сипаї. Географічні, історичні, етнографічні та археологічні нотатки в “Мандрах” своєрідно переплітаються з розповідями про монастирі, храми, культові обряди, притулки для прочан, мощі, чудотворні ікони. Відвідавши всі найвідоміші місця, пов'язані з історією християнства, мандрівник описав їх значно докладніше й повніше, ніж його попередники.

Свої нотатки В.Григорович-Барський завершує описом афонських монастирів. Це був жовтень 1744 р. Йому залишалось іще відміряти свою останню дорогу – до Вітчизни, до Києва. Жити залишалось рівно три роки. Як вони пройшли?

Наступні два роки В.Григорович-Барський подорожував Грецією, побував в Афінах, на острові Крит, про що свідчать зроблені там малюнки. Сподіваючись нарешті повернутися в Україну, він дістався до Константинополя, аби знайти там підтримку в тодішнього російського посла О.Л.Вишнякова, який досить прихильно ставився до мандрівника і сприяв його творчій роботі. Проте вже не застав його живого, а з новим послом А.І.Неплюєвим спільної мови не знайшов. Отже, зібравшись із силами, вклавши в торбу рукопис і книги, В.Григорович-Барський квапливо покинув столицю Туреччини і вирушив до рідної землі.

Лист антіохійського патріарха Сильвестра наздогнав Григоровича-Барського вже в Києві, звідки й була написана відповідь, де мандрівник намагається дати оцінку тодішнім подіям. “Коли я помилився, як це властиво людині, – пише він у вересні 1747 р., – прошу вибачення... Я в той час, бачивши, що мене долає хвороба, а з другого боку переслідують грізні й страшні послання (можливо, це були погрози російського посла, який вимагав повернення В.Григоровича-Барського до Константинополя), від горя й сум’яття не розбирав, що писав (очевидно, В.Григорович-Барський має па увазі якийсь свій попередній лист патріархові).

Тому я не заїхав у Ясси, а прямо поїхав у Могилів, де проходить границя Ляхії (Польщі), і звідти в Київ, бажаючи живим дістатися до батьківщини моєї, однак прибув я в неї 5 вересня, ні живий, ні мертвий, і лежу, змучений, жалюгідним трупом, як у Бухаресті, й гірше, і лікарям віддаю свої гроші на лікування, і більше суму завдала хвороба моя рідним і друзям, аніж радості – моє прибуття”.

З цього листа стає зрозуміло, що осінь 1746 р. і зиму 1747 р. В.Григорович-Барський пробув у Бухаресті, де тяжко захворів. Лише восени 1747 р. він повернувся до батьківської оселі.

В одному з документів, виданому Григоровичу-Барському на острові Кіпрі у 1737 р. і принесеному ним у Київ, описано зовнішність мандрівника: “Василій Григорович чернець зросту високого, обличчям смуглявий, очі світло-карі, брови густі, чорні, зрослися разом”. Подібний, але набагато виразніший опис, зроблений його братом Іваном, подав В.Рубан у передмові до першого видання записок: “Зросту високого, волосся на голові й бороді чорне, без усякої сивини, обличчям смуглявий, тілом дорідний, брови чорні, високі, великі й майже разом зійшлися, очі гострі, карі, ніс короткий; як одягом, так і вимовою та статурою схожий був на грека”. Вказано тут і на те, що В.Григорович-Барський “вдачі веселої та жартівливої, цікавиться всякими науками й мистецтвами, а найбільше малюванням”.

Тяжка хвороба не дозволила В.Григоровичу-Барському ні розпочати викладацьку діяльність, ані впорядкувати свої записи. Лише місяць прожив він у Києві і 7 жовтня 1747 р. помер.

Могила українського мандрівника не збереглася, як і весь Братський монастир (зруйнований 1935 р.).

Після смерті Барського рукопис його щоденника кілька років лежав у його матері та брата Івана, відомого на той час архітектора. Подорожі та пригоди Василя Барського породили велику зацікавленість, і з оригіналу щоденника було зроблено численні копії, що розійшлися по всій Україні. Десь після 1750 р. одна з них потрапила до бібліотеки Симона Тодорського, колишнього професора класичних мов у Київській академії, який запрошував Барського викладати. Тодорський, що згодом став архієпископом псковським, 1754 р. помер, а всі його книжки, зокрема й рукопис Барського, перейшли до міської бібліотеки. Цей