Замковий туризм в Україні

План

Історія і сучасний стан вивченості замків і фортець України.

Класифікація оборонних споруд. Законодавство України про охорону культурної спадщини.

Історико-географічна характеристика видатних пам’яток фортифікаційного зодчества регіонів України:

замки Львівщини, не включені у її "Золоту підкову" масового туризму: давньоруські фортеці Стільське та Тустань, Бродівський і Добромильський замки;

волиньський край (Волинська й Рівненська області): Луцький, Олицький, Острозький, Новомалинський, Лубенський, Клеваньський, Корецький, Губківський замки, Тараканівський форт

замкове “намисто” Закарпаття: Мукачівський, Ужгородський, Невицький, Середнянський, Чинадіївський, Шенборн, Довжанський, Виноградівський, Боржавський, Квасівський, Королевський, Хустський замки.

Передкарпаття й Буковина: Галицький, Пнівський, Хотинський, Чернелицький, Раковецький замки.

3. Україна – країна, що в усі часи лежить між різними політично-етнокультурними ойкуменами: Заходом і Сходом, Північчю й Півднем. Такий “буферний” статус вимагав від державців та чільників українських земель неусипно дбати про оборону рідного краю від численних загарбників. Так століття за століттям поставали на вкраїнській землі величні замки, могутні фортеці та оборонні чернечі обителі. Туристично-краєзнавчий характеристиці найвидатніших з них присв’ячений даний розділ.

Усі збережені пам'ятки архітектури й містобудування України на даний час перебувають під охороною й на обліку держави: Коротка кадастрова інформація про них міститься у спеціальному Державному реєстрі національного культурного надбання [76]. У ньому зібрано інформацію про 1665 пам'яток архітектури у 915 населених пунктах країни, у т.ч. 160 споруд оборонного зодчества України.

Стан названих пам'яток, без перебільшення, незадовільний. І в першу чергу це стосується споруд оборонного зодчества: понад сотня (із взятих на облік 160) фортифікацій України нині представляють із себе жалюгідні руїни. До цього довело їх останнє сторіччя безгосподарності. Відсутність власника та реальної державної охорони сприяє подальшому нищенню цих пам'яток, перетворенню їх на смітники й звалища будівельного каменю тощо.

Слід визнати – ми не цінуємо нашої історико-культурної спадщини, ми не пишаємося нею, як це прийнято в усіх цивілізованих націях. Скажімо, в тій же сусідній Польщі охороняється близько 1500 замків і фортець, частина з них закон сервована й перебуває під постійним наглядом археологів, а частина активно інтегрована у прибуткові готельний, ресторанний, фестивально-анімаційний та екскурсійно-туристичний бізнес [125, 129]. Тобто, замки продовжують жити і служити людям. Аналогічна ситуація має місце в Чехії, де на невеличкій за розмірами території зосереджено аж 3000 фор-тифікацій, якими опікується не стільки держава, скільки кожна місцева громада країни [127]. А 2/3 чеських замків нині є приватною власністю. Ця обставина не “замкнула” їх перед туристами, а навпаки посприяла настільки тісній інтеграції у туристичний бізнес, що зараз будь-яка туристична подорож у Чехію не обходиться без відвідин принаймні 3-10 замків. Прибутки від замкового туризму у Чехії щорічно сягають рівня 700 – 800 млн. ЕUR.

В Україні (якщо приблизно просумувати вартість вхідних квиточків у десяток обладнаних квитковими касами фортець, перемноживши цю вартість на обсяги екскурсійних потоків) ця цифра не досягає навіть 100 тис. ЕUR. Тобто – це стан повної туристичної стагнації. То невже ж в України немає чим похвалитися перед закордонними гостями, невже відвідинами Києво-Печерської лаври, Львова, Кам'янця-Подільського, о.Хортиці й ще кількох “розкручених” об'єктів практики туристичного бізнесу нашої держави й надалі обмежуватимуть свої туристичні програми? А решта замків, фортець й оборонних монастирів і в XXI ст. продовжуватиме перебувати в стані повної запущеності й забуття.

Переконаний – Україні є що запропонувати допитливому туристові. І нехай наші фортеці збереглися у не настільки доброму стані, як західноєвропейські, проте кожен їхній камінь щедро политий людською кров'ю, кожен камінь є німотним свідченням героїчної й багатостраждальної історії нашого краю. І цій історії ладні позаздрити і польські, і чеські, і німецькі замки Об'єднаної Європи.

Найбільше фортифікаційних споруд, з огляду на особливості історико-регіонального розвитку, збереглося на заході України. Саме в цьому регіоні найбільшого розквіту досягла Давньоруська держава (доба Данила Галицького, якому вдаюся об'єднати землі від Карпат до Дніпра) й найдовше протрималася давньоукраїнська державність. А згодом, саме тут на місці давньоруських твердинь польські завойовники вибудовували свої перші кам'яні замки, аби утримати новозахоплений руський край у покорі.

Фортифікації західного регіону країни доволі детально висвітлені у краєзнавчій літературі [2, 4, 6, 17, 22, 25-28, 32, 35, 37, 41,49, 51, 55-60, 64-68, 74-79, 81-88,90-94, 101-103, 106-109, 111, 119, 131 тощо]. Тож зупинимося на огляді лише тих з них, які нині активно відвідуються туристами.

3.1. Туристично й музейно найбільш загосподарьованими є замки Львівщини: Олеський, Підгорецький, Золочівський, Поморянський, Свіржський та Старосільський. Тому їх доцільніше розглянути у наступному розділі, де мова йтиме про сучасне туристичне відродження пам'яток оборонного зодчества України.

Що ж до замків Львівщини, які не увійшли в маршрут масового туризму “Золота підкова Львівщини”, їх стан доволі занедбаний. Мова йде про давньоруські фортеці “Стільське” і “Тустань”, Бродівський та Добромильський замки.

Найдавнішою й найвеличнішою оборонною пам'яткою ранніх слов'ян у західному регіоні України археологи називають городище Стільське VII – X ст. Його розміри попросту пражають: 250 га. доволі щільно заселеної території, обведеної лініями оборонних ровів та земляних валів з дерев'яними стінами протяжністю близько 10 км. Широченні рови хорватської столиці були заповнені водою з р. Колодниці. А на березі судноплавної на той час річки існувала пристань, звідки вгору та вниз по Дністру відправлялися цілі каравани торгових лодій. (До завойовницьких походів Святослава і його сина Володимира проти південних і західних сусідів племені полян на торгових шляхах України домінували не київські, а саме тиверські й хорватські купці з Середнього