Після приєднання до Російської імперії, з початком зворотнього процесу переслідування владою уніатської церкви у 1793 р. монастир вдруге перейшов у підпорядкування православних. У XIX ст. монастир стояв закритим, однак у 1899 р. в його стінах осіли православні черниці. Початок сталінського терору у 1929 р. привів до нового закриття монастиря. У 1942 р., незважаючи на війну, сюди наважилися повернутися черниці під настоятельством ігумені Рафаїли. Вони відреставрували церкву та келії, заходилися обробляти землю, тримати худобу, шити ковдри та подушки на продаж, допомагати бідним сім'ям. Німці їх не зачіпали, однак атеїстична радянська влада в 1962 р. вдруге розігнала монашок, сплюндрувала й закрила обитель, а все її цінне майно розікрала. І щойно на хвилі національного й духовного відродження у 1989 р. Свято-Троїцький монастир повернули православним монахам.

З трьох боків Свято-Троїцький монастир оточують двометрової товщини кам'яні мури заввишки до шести метрів. З четвертого, північного боку - скельне урвище до урізу Збруча з викутими у ньому печерами. Кельї мають готичні склепіння й вузькі вікна-бійниці. Біля в'їзних воріт височіє триповерхова дзвіниця. Під житловими й господарськими будовами існують просторі підземні каземати, в яких, бувало, і катували, і в довічному ув'язненні утримували, і живцем замуровували тих, хто сповідував віру Христову не так, як би цього хотілося католицьким владарям Подільського краю. Збереглися народні перекази про те, що раніше підземелля й печери були набагато більшими, але під час селянського повстання 1703 р. поляки перетворили монастир на катівню. Багато козаків і селянських ватажків тоді були живцем замуровані в його підземеллях, а входи в ці підземелля зрівняні з землею.

Також під монастирем існують закладені підземні ходи у навколишні ліси, якими в часи найважчих татарських і турецьких облог ченці евакуювали себе й майно обителі.

Під стінами монастиря у скельному урвищі є рукотворна чернеча печера, яка складається з кількох тісних келій з кам'яними ложами і нішами під ікони й свічки та вузького десятиметрового коридору між ними з одним-єдиним віконцем, видодовбаним назовні.

А на протилежному боці Монастирської гори знаходиться кращий бальнеологічний курорт заповідних Товтр-Медоборів з цілющими мінеральними водами, серед яких особливо виділяється “Подільська Нафтуся” – малорозрекламовании аналог трускавецької “Нафтусі”, зате, за висновками науковців Одеського інституту курортологи НАН України, більш багатий за набором і вмістом цілющих органічних і мінеральних компонентів.

Летичівський замок закладено на високому мисі, утвореному злиттям Південного Бугу та його притоки р. Вовк, приблизно на півдорозі з Кам'янця у Меджибіж.

Поселення над Богом існувало з давньоруських часів. Періодом XI – ХІІІ ст. датуються археологами залишки його дерев'яно-земляних укріплень. У середині XIV ст. їх зміцнили воєводи князів Коріатовичів, які вспадкували Поділля після включення його до складу Великого князівства литовського. Ця дерев'яно-земляна фортеця проіснувала до кінця XVI ст., зазнавши неодноразових татарських плюндрувань.

Магдебурське право Летичів отримав у 1429 р., з 1601 р. місто стало центром повіту. За наказом сейму Речі Посполитої у 1598 р. кам'янецьким старостою на місці старої й дуже понищеної дерев'яно-земляної фортеці Коріатовичів зводиться кам'яний замок.

Замок був прямокутним у плані, з чотирма круглими кутовими та чотирикутною в'їздною баштами. До нашого часу залишилася лише одна округлої форми триярусна башта із амбразурами й бійницями, глибокими підвалами і горішнім зубчатим заборолом та фрагменти східної і південної кам'яних стін замку. Оборонний характер у місті має також домініканський Успенський костьол 1606-1638 рр. у стилі бароко із рядом бійниць попід карнизом споруди.

Перед замковою баштою Летичева встановлено пам'ятник Устиму Кармелюку – народному герою, якого нащадки нарекли “подільським Робін Гудом”. У Летичеві повстанський загін Кармалюка потрапив у панську пастку і був цілковито винищений розлюченою шляхтою. Тоді ж, у 1832 р. після двадцяти років непримиренної боротьби з панським гнітом на теренах Подільської, а згодом і Волинської й Київської губерній, в Летичеві наклав головою й легендарний селянський герой Кармель, за яким довгих десять років безрезультатно полювати піхотні та кавалерійські частини регулярної російської армії та загони самооборони подільської шляхти.

Північ Хмельницької області – літописна Болохівська земля історичного Волинського краю – репрезентована замками в давньоруських містах Ізяславі й Староконстянтинові.

Ізяслав – багатий літописний град Болохівської землі – лежить у луці широкошіесої поліської красуні Горині на південній окраїні кількасоткілометрового пралісового поясу Малого Полісся. Легенда приписує заснування граду князеві Володимиру Великому у 987 р., яке він нарік на честь свого сина (від полоцької княгині Рогніди) Ізяслава і передав йому у вотчину. Давньоруський град спопелила у 1241 р. орда хана Батия. Але місто відродилося й невдовзі примусово було включене воєводою князя Данила Галицького до складу Галицько-Волинської держави.

Однак після смерті Данила Галицького багаті торгові гради Болохівської землі знову відкололися від Галичини з її численними боярськими утисками й податками та майже на 100 років піддалися у безпосереднє підпорядкування баскаків Золотої Орди, оскільки від татар відкуповувалися набагато помірнішою даниною збіжжям, залізом та хутрами.

Після приєднання Болохівської землі до складу Великого князівства литовського Ізяслав переходить у підпорядкування волинських князів. Його кам'яно-дерев'яні укріплення відбудовують воєводи князя Любарта Гедиміновича (за взірцем Луцького замку). А з другої половини XIV ст. Ізяслав-град переходить у володіння князів Острозьких.

Князі роду Острозьких (та їх генеалогічної гілки Заславських) надавали виключно важливого значення розбудові кам'яного Ізяславського замку. Адже місто лежить на стратегічних підступах