До першого будівельного періоду палацу належать Мала мечеть у монументальному стилі, близькому до візантійською, та Фонтанний дворик палацу. Тут є два фонтани. Першим привертає увагу мармуровий Золотий фонтан (Магзуб), багато декорований рослинним орнаментом і арабською в'яззю висловів з Корану. Він споруджений у 1733 р. за правління хана Каплан-Гірея. Однак прославив Бахчисарай менший і на перший погляд непоказний Фонтан сліз (Сельсебіль) у протилежному куті дворика. Цей унікальний пам'ятник скульптурного зодчества створений в 1764 р. видатним майстром Омаром у пам'ять рано померлої коханої дружини Крим-Прея – красуні Діляре. На ньому серед орнаменту вирізане людське око, з якого краплина за краплиною стікає, неначе людські сльози обличчям, вода. Цей фонтан став символом живої людської скорботи, втіленої в холодному камені.

Майстер Омар збудував також монументальний мавзолей (дюрбе) Діляре-Бікеч у кращих традиціях османської архітектури XV – XVI ст.

Найбільшою світлицею палацу є монументальний Зал Ради і Суду (Диван) з кольорововими вітражами кінця XVI ст. (орнамент і кольорова гамма скла не повторюються в жодному з вікон). У Дивані збиралася Рада старійшин Кримського ханства, без згоди яких хан не розпочинав жодної державної справи – для цього уздовж стін залу тягнулися м'які дивани з розшитими подушками, а край північної стіни височів ханський трон. Серед пізніше реконструйованих при Крим-Преї палат палацу – Золотий кабінет, Кімната ханського спадкоємця, Посольський зал (нині тут музей-виставка східної зброї), Кавова Кімната, Літня альтанка, Кімната цирюльника. У внутрішньому дворику розбито квітучий сад з басейном та мармуровою і оцією Фонтану сліз. У гаремному корпусі розміщена етнографічна експозиція, яка знайомить з традиційним татарським костюмом, побутом і матеріальною культурою.

Крім самого палацового комплексу в Бахчисараї об'єктами туристичного зацікавлення є: Старосільська палеолітична стоянка первісної людини обіч вул. Старосільської в ущелині Канли-Дере під масивним скелястим навісом. А також - мавзолей (дюрбе) на території сучасного Будинку інвалідів, в якому поховані перші кримські хани Хаджі-Девлет-Гірей і його син Менглі-Гірей. Мавзолей побудований у 1501 р., поруч з ним є старий будинок з червоним черепичним дахом – це колишнє медресе, тобто вища мусульманська духовна школа.

Після знайомства з Ханським палацом усі туристичні групи, які відвідують Бахчисарай, поспішають далі, щоб побачити найбільше диво Криму – Чуфут-Кале – найкраще збережене середньовічне печерне місто-фортецю.

Отож, нижче розглянемо ще одну відособлену групу найбільш відомих для туристів-краєзнавців пам'яток історії оборонної архітектури Української держави – печерні монастирі й міста-фортеці гірського Криму.

З доби середньовіччя у Кримських горах налічується більше десятка печерних поселень, серед яких найбільшими – справжніми містами-фортецями є Чуфут-Кале, Ескі-Кермен і Мангуп. Мартин Броневський, знатний посол короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана Гірея, відвідавши їх, у 1578 р. занотував таке: “Руїни ці настільки древні, що ні турки, ні і атари, ні самі греки не знають назв їхніх”.

Будівничими цих гірських твердинь є аси (самоназва аланів, предків сучасних осетин, на Русі їх називали касогами) та готи. У ІІІ – IV ст. алани консолідували сарматські племена у могутнє Аланське царство, яке, за свідченнями китайських і римських літописів, простягалося від Каспійського моря до Дунаю і відрогів Південних Карпат. Алани контролювали північну гілку Великого Шовкового шляху, і саме це їхнє багатство спонукало гунські орди до вторгнення у сарматські степи з глибин пустельної Центральної Азії. Алани найдовше опиралися гунам, а відтак мусили підкоритися. Частина їх залишилася у передгір'ях Північного Кавказу і Криму, а частина склала бойовий кістяк багатоетнічної армії Аттіли й під йоо знаменами пройшла через усю Західну Європу аж до Франції й Іспанії.

Тоді ж, у 370-х рр. після смерті царя Германаріха, під захист пралісових урочищ гірського Криму слідом за аланами потягнулися з Нижнього Подніпров'я окремі роди остготів. Після смерті Атілли орди тюркських кочівників повернулися з Подунав'я у степи Причорномор'я й Підкавказ’я. Тож для захисту від їхніх розбійних вторгнень союзні общини аланів і готів змушені були вирубувати свої оселі високо серед скель у місцях, куди не зможуть пробратися коні зловісних гунів, й будувати цілі печерні міста-фортеці з потужними наскельними укріпленнями.

Нижче розглянемо найвідоміші з цих середньовічних пам'яток.

Успенський монастир знаходиться саме посередині крутого шляху балкою Мар'ям-Дере з долини від Ханського палацу на гірське узвишшя Чуфут-Кале. Монастир був заснований у кінці VIII ст. і існує з перервами ось уже понад тисячу років.

Виникнення печерних монастирів VIII ст. у горах Криму пов'язане з іконоборництвом у Візантії, започаткованим візантійським імператором Левом III Ісавром (717-741 рр.), який видав едикт проти вшанування ікон, і продовженим його наступником імператором Костянтином V (741-775 рр.), який скликав церковний собор, що засудив іконопочитання як ідолопоклонство. Насправді імператори не стільки пеклися про чистоту Христової віри, як переслідували суто прагматичні цілі. Вони прагнули відібрати величезні земельні й фінансові маєтості церкви й таким чином “залатати дірки” спорожнілої внаслідок безперервних війн казни імгіерії. Отож, у VIII ст. великі монастирі Візантії ліквідовувалися, їхнє майно і земля переходили у власність держави, будівлі перетворювалися на казарми, ченців силоміць змушували одружуватися чи відправляли в армію. Ці репресії влади викликали масову втечу іконопочитателів у глухі віддалені області імперії. Багатолюдні маси грецьких ченців стікалися