Успенський монастир уникнув монголо-татарського погрому і з утворенням в XIV ст. Кримського ханства став центром православної церкви в Криму. Тут була резиденція митрополита. Віротерпимі татари не чинили шкоди православним ченцям, а хани навіть неодноразово навідувалися в обитель за благословенням чи порадою мудрих старців, вплутаних у хитромудрі політичні інтриги тих часів.

В роки боротьби Росії із Туреччиною за Крим імперські мужі й О.Суворов вигадали собі переселити всіх кримських християн у Північне Приазов'я (щоб ослабити економіку Кримського ханства). Це силоміцьке переселення кримських греків і вірмен очолило духівництво Успенського монастиря. (Згодом, у XX ст. аналогічну схему застосував щодо всіх мусульман Криму радянський вождь Сталін). Натомість, після приєднання Криму до Росії імператриця Катерина II наказала у примусовому порядку переселяти на півострів селян з російської “глибинки”. Відтак, вже в середині XIX ст. обитель була відновлена і названа Успенським скитом. Його було закрито радянською владою у 1921 р. і відновлено на початку 1990-х рр.

Архітектурний ансамбль монастиря утворюють: будинок ігумена, прискельні будинки і печери господарського і культового призначення, печерні келії, святе джерело, що жебонить серед скельної товщі. Широкі сходи ведуть у вирубану в скельній товщі печерну Успенську церкву з колонами і наскельним фресковим розписом.

Після короткого перепочинку на території Успенського монастиря усі туристичні групи поспішають вгору крутою стежиною, щоб побачити легендарне Чуфут-Кале

Чуфут-Кале (Кирк-ор) – це друге за величиною (після Мангупа) печерне місто-фортеця гірського Криму, що височіє над долиною Бахчисарая.

Місто знаходиться на відрозі гірського плато, що панує над трьома глибокими долинами. З боку долини Ашлама-Дере лежить прямовисне провалля глибиною 250-300 м., з двох інших – стрімчакові скелясті уступи крутістю 60-70о. І лише з четвертого боку по гребеню плато до фортеці в'ється вузький путівець. Однак дорогу йому заступає потужна стіна товщиною 2,5 м. і в'їздна башта-укріплення Східних воріт.

З боку Бахчисараю від підніжжя ущелини Мар'ям-Дере в Чуфут-Кале попри фортечну стіну до потаємної хвіртки Південного входу веде довга вузька доріжка. Під час шкварчання потоків розплавленої смоли й окропу та нищівного обстрілу зі стіни пробратися вздовж цієї стіни до Південних воріт твердині було практично неможливо. З боку Бахчисараю здається, наче будинки і фортечна стіна цього середньовічного міста приліпилися прямо на неприступній голій скелі, тому поети порівнювали його з орлиним гніздом. Кращий поетичний опис фортеці залишив геніальний польський поет Адам Міцкевич у сонеті “Дорога над проваллям у Чуфут-Кале”.

Після того, як тюркські кочівники наводнили кримські степи й передгір'я, алано-аське населення долини в середині V ст. вирубало в скелях сусіднього гірського плато печерне сховище на випадок ворожих вторгнень. Поступово, аси перебиралися в гори під захист неприступних круч, оскільки тут було зручніше оборонятися від численніших нападників. У VI ст. візантійські архітектори з Херсонеса допомогли християнам асам, які заселяли околиці міста, збудувати могутні фортеці. Так херсонесці створили укріплену “буферну зону”, відгородивши себе від ворожого степу країною Асів, яку хазари нарекли “Кирк-Ор”, тобто “Сорок фортець”. Ця назва приліпилася і до столиці асів, яку значно пізніше (з XVII ст.) татари почали називати Чуфут-Кале.

У Чуфут-Кале в X – XI ст. перебралася значна частина асів, і всю площу плато було щільно забудовано одно- і двоповерховими кам'яницями. Умілі каменотеси вирубали у скельній товщі просторі приміщення на кілька кімнат з вікнам і опорними колонами, а видобутий камінь використовували для зведення оборонної стіни та шести башт. Просторі печери міста розташовані в чотири яруси і з'єднуються між собою. У центральній башті була арка в'їздних воріт, викутих із заліза.

Кирк-ор перетворилося у квітуче місто, через нього проходила гілка Великого Шовкового шляху, що вів зі Степу у Херсонес -– головний візантійський порт Криму. У IX ст. місто стає центром Фульської єпархії Константинопольської церкви. Крім православних асів у місті й прилеглих долинах мешкали численні общини вірмен-християн та хазарів-іудеїв.

Поряд з входом у цитадель (Малими воротами) алани з допомогою візантійських інженерів вирубали складну гідротехнічну споруду – похилу підземну галерею зі східчастим спуском, що завершується колодязем 43,4-метрової глибини. На стінах підземної галереї збереглися фрески й написи арамейською, караїмською й латинською мовами. Нині цей об'єкт відкрито для туристичного відвідування.

У 1299 р. орда хана Ногая спустошила квітучі міста Криму й приступила під стіни Чуфут-Кале. Татари довго не могли здобути гірську твердиню і тоді пішли на хитрість: кілька діб вдень і вночі били барабани і татари кидалися на приступи, але до стін не доходили. Коли ж оборонці змучилися від постійного нервового напруження, і їхня пильність притупилася, стінобитні машини татар проламали стіну й вони увірвалися у фортецю. Татари вирізали всіх чоловіків, а жінок забрали в ясир. До XIV ст. татари відбудовують і заселяють цю фортецю. Вони розмістили тут свій гарнізон і оселили ремісників-караїмів, що сповідували юдаїзм. Містом і його округою правили Киркорські беки.

Посеред Чуфут-Кале зберігся величний мавзолей-дюрбе з арабським написом “Це гробниця великої володарки Джаніке-ханум, доньки хана Тохтамиша”. Її верховний правитель Золотої Орди з роду чингисідів віддав замуж за Єдигея – хана могутнього ногайського улусу Орди, володіння якого простягалися від пониззя Дунаю до Дону. Якраз тоді, в 1397-1420 рр. ногайський володар Єдигей і середньоазіатський хан Тимур розпочали криваву війну проти верховного золотоординського хана Тохтамиша, що тривала