печер, розташованих у чотири поверхи. Більшість з них було пристосовано для господарських цілей. Архітектура окремих печер підтверджує початок їх використання ще в дохристиянські часи. Зокрема, найбільш атракційним є просторе печерне приміщення з архаічними грубо тесаними колонами, в якому пізніше в різні періоди були вирубані і зернові колодязі, і виноградочавильня, а в східній частині – християнська церква з апсидою. Наземні будинки монастиря, що стояли на схилах, не збереглися.
Обидва ці монастирі загинули від татарської навали орд хана Ногая в кінці XIII ст. Хоча, не виключено, що вцілілі ченці повернулися сюди, і життя в обителях тривало ще кілька століть.
Таким чином, крім замкових споруд в Україні збереглася значна кількість історичних монастирських комплексів.
Монастирі завжди були центрами паломництва віруючих, туристів та краєзнавців. До найвизначніших духовних пам'яток України належать такі монастирі: Мукачівський (ХVШ – ХІХ ст.) у Закарпатській області, Крехівський (XVII – XIX ст.) й Уневський (ХV – ХVП ст.) у Львівській області, Гошівський (ХV – ХХ ст.) і Манявський скит (ХІV – ХVП ст.) у Івано-Франківській області, Зимнянський (ХІІ – ХVПІ ст.) у Волинській області, Межиріцький (ХV – ХVІІ ст.) і Корецький (XVII ст.) у Рівненській області, Почаєвська лавра (ХVІ – ХІХ ст.) у Тернопільській області, Києво-Печерська лавра (XI ст.) у м.Києві, Мгарський (ХVІІІ – ХІХ ст.) у Полтавській області, Святогірський (ХVІІ – ХІХ ст.) у Донецькій області та ін. [81]. На території нашої держави, згідно зі списком пам'яток архітектури, збереглося понад 100 монастирів. Вони, як і замкові комплекси, для захисту від постійних навал ворогів (татари, турки, ляхи) обносилися зовнішними оборонними стінами. Архітектура і комплекс оборонних споруд монастирів-фортець майже не відрізняються від замків. Прикладами та-ких фортець є монастирі в Зимному, Летичеві, Міжгір'ї, Уневі, Межиріччі, Маняві, Мукачеві, Почаєві, Лаврові, Лядові, Інкермані тощо.
Нижче розглянемо детальніше цю групу пам'яток оборонно-культового зодчества, просуваючись із заходу (де їх збереглося найбільше) на схід.
На території Львівської області з раннього середньовіччя до нашого часу збереглися три оборонні монастирі в с.Уневі, с.Крехові і с.Лаврові.
Оборонна Святоуспенська Унівська лавра оо. Студитів “ховається” серед розлогих пралісів горбогір'я Гологорів (Перемишлянський р-н Львівщини).
(Студити – це орден, заснований на поч. IX ст. Теодором і Студитом з Константинополя. Упродовж багатьох століть монахи цього чернечого уставу найпалкіше опиралися експансії католицизму на українські землі і лише у XVIII ст. останніми на західноукраїнських землях вимушено прийняли унію й перейшли під юрисдикцію УГКЦ.).
Археологічні дослідження підтвердили існування давньоруського православного монастиря в Уневі ще в кінці XIII ст. за князювання Лева Даниловича – коли на західноукраїнські землі, рятуючись від монголо-татарського спустошення, масово втікали-перебиралися ченці з Києво-Печерської наври та інших монастирів Подніпров'я й Поділля. На новому місці вони організували склодувне виробництво, мали свої пасіки та інші угіддя. Перша писемна згадка про православну Унівську обитель датована 1395 р. Нею опікувалися галицькі князі, а з середини XIV ст. – православні литовські князі з ро-ду Гедиміновичів.
Невдовзі після того, як татари спалили дерев'яну обитель, за її відбудову взявся місцевий лицар Олександр Ванько Лагодовський. Народний переказ про ці події оповідає таке: Ванько Лагодовський важко занедужав на хворобу ніг і гадав, що уже не зможе піднятися з ложа. Однак, однієї ночі йому уві сні явилася Пресвята Богородиця й повеліла їхати на схід від його маєтностей і шукати серед пралісів Гологорів цілющого джерела.
Пошуки привели Лагодовського до джерела біля згарища старого руського монастиря. Після чудодійного зцілення його водою лицар присягнув Богородиці відродити храм і чернечу обитель. Що й зробив упродовж 1549-1574 рр., присвятивши цьому все своє життя й стративши майже всі маєтності. (До речі, цілюще святе джерело досі б'є прямо під оборонною стіною Унівської лаври).
Монастир оточений високими оборонними стінами з бійницями та кутовими вежами. По їх периметру з боку подвір'я розташовані келії.
Посеред укріпленого дворища лаври у масивному готичному стилі (з пізнішими ренесансними добудовами) зведено иборонний собор Успення Пресвятої Богородиці (XV – XVI ст.) з бійницями попід дахом та карбованим гербом роду Шептицьких на контрфорсі.
У XV – поч. XVI ст. Унівський монастир підлягав галицькому митрополитові, однак грамотою від 13 листопада 1589 р. константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир від цієї залежності й затвердив за ним статус архимандрії, тобто чернеча обитель перетворилася на самоуправну Лавру. Це дало поштовх розвитку шкільництва та книгодрукування. Унівська Лавра стала одним з найбільших в країні осередків давньоукраїнської культури. Монастир прославив своїм пере-буванням Іван Вишенський – невтомний борець проти примусового покатоличення й ополячення українського народу. У стінах Унівської лаври І.Вишенський у 1606 р. написав славнозвісне “Посланіє до стариці Домініканії” – палкий полемічний трактат проти свавілля монахів войовничого католицького ордену Домініканів, які не стільки проповіддю, скільки вогнем і мечем викорінювали православну “єресь” з уярмленого українського народу.
Розквіт монастиря повязаний із шляхетським родом Шептицьких. У 2-ій пол. XVII – 1-ій пол. XVIII ст. архимандритами монастиря були Варлаам (з 1688 р.) та Афанасій (з 1713 р.) ІПептицькі. В 1648-1770 рр. при лаврі діяля друкарня, відома багатьма раритетними стародруками.
Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) Львівщина відійшла до складу Австро-Угорської імперії. її уряд у 1787 р. видав указ про ліквідацію багатьох замків і-монастирів Галичини, серед яких була й Унівська лавра.
Галицький митрополит М.Левицький (1774-1858 рр.) у 1817 р. домігся від австрійського уряду дозволу на відродження Унівської лаври. Він перебудував південе крило монастиря