Угорницького монастиря, рано прийняв чернечий постриг, а в тридцять років, як і належить за православними канонами, був висвячений на ієромонаха. Чутки про його чернечі подвиги досягли можновладного іюлодаря Волинського краю – православного князя Костянтина Костянтиновича Острозького. Це він був натхненником та фундатором першої повної друкованої Біблії церковнослов'янською мовою, яка побачила світ у 1581 р. А через рік після цієї вікопомної події преподобний Іов на запрошення князя прибув на Волинь, у Дубно, до Чеснохресного монастиря, яким і керував протягом двадцяти років.
Після смерті ясновельможного князя отець Іов, “утікаючи від людської слави і бажаючи мати славу єдино від тайновидця Бога”, як згодом писали його сучасники, потайки залишив Дубно і подався на Почаївську гору. Братія обрала його ігуменом-настоятелем монастиря.
Отець Іов реформував Почаївський монастир із пустельно-скитського (коли монахи жили в окремих печерних келіях і збиралися разом лише в церкві на службі Божій) на спільно-житійний за уставом Студитського монастиря в Константинополі. Це означало, що встановлювався чіткий порядок щоденного життя братії із призначенням кожному ченцеві праці в церкві та в монастирському господарстві, а також запроваджувалися постійні богослужіння. За преподобного Іова, у 1649 р., коштом місцевої православної шляхти, переважно родини Домашевських, було збудовано велику муровану Троїцьку церкву в стилі українського бароко. А весь монастирський комплекс обнесено оборонними стінами з кутовими баштами.
Преподобний Іов залишив послідовникам і нащадкам досконалий взірець сполучення християнського аскетизму із суспільним служінням. З одного боку, він часто зачинявся у тісній кам'яній печері-келії, де протягом трьох днів, а то й цілого тижня “мав за їжу лише сльози” і молився за світ. З другого боку, полум'яні антиуніатські й антипротестантські проповіді отця Іова, його активна участь у соборах Української православної церкви викликали повагу до нього навіть у недругів України та українського православ'я.
Іов Почаївський упокоївся у столітньому віці, 28 жовтня 1651 р. і невдовзі церквою був канонізований (прилучений до лику святих). Його нетлінні мощі донині покояться біля його тісної печерної келії.
Почаївський монастир витримав чимало облог. Зокрема, за царювання польського короля Яна Собєського (1674-1696 рр.), у розпал Збаражської війни з турками влітку 1675 р. татарські полки хана Нурредина з трьох боків обложили Почаївську Лавру. З фортифікаційної точки зору тогочасні неви-сокі укріплення монастиря давали татарам сподівання на легке здобуття й пограбування обителі. Зі сходом сонця 23 липня 1675 р. татари ринулися на приступ монастирських стін. У ту ж хвилю ігумен закликав усю братію, яка зібралася в соборі Успіння Пресвятої Богородиці, до палкої молитви. І з першими словами акафісту Пресвятій Богородиці над Почаївською лаврою з'явилася Мати Божа у супроводі сяючого війська небесних ангелів з оголеними мечами в десницях. Татар охопило сум'яття, вони розгубилися і почали задкувати геть від лаври, деякі сміливіші вояки стали стріляти в небесне воїнство, але пущені в небо стріли негайно поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Тоді серця татар скував жах. У сліпій паніці ординці кинулися хто-куди навтіч, кінні під час хаотичної втечі топтали, калічили й убивали пішців. Окрилені з'явою Пресвятої Богородиці – небесної опікунки святині – захисники монастиря кинулися навздогін ординцям і захопили багатьох татар у полон. За переказами, чимало полонених татар, які стали свідками небесного чуда, згодом прийняли християнську віру і залишилися в монастирі назавжди.
У 1706 р. гетьман Іван Мазепа прихистив братію Почаївського монастиря у Батурині, куди ігумен І.Саєвич спішно вивіз чудотворну ікону Богородиці й інші храмові коштовності, на які “наклав оком” шведський король Карл XII. Полки саксонських наймаців короля наступного року таки брутально вломилися в обитель й дощенту її розграбували.
З 1720 р. розпочався греко-католицький період в історії сплюндрованої шведами Почаївської лаври. Тих ченців, котрі не побажали прийняти унію, прогнали геть, натомість в обителі облаштувалися ченці греко-католицького Василіанського чину. Справжнім меценатом монастиря в цей період став вельможний граф Микола Потоцький. Найперше він добився визнання Почаївської Матері Божої всім католицьким світом -Римський Папа Климент XIV коронував ікону золотими діадемами. А сам монастир коштом М.Потоцького було суттєво розбудовано. Посеред обителі постав головний храм – величий бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці (висота – 56 м, довжина – 54 м, ширина – 40 м) – який однак абсолютно не вписався в архітектурні канони Східної церкви й довгі десятиліття сприймався прочанами суто як чужинецький костьол. Адже при його будівництві німецький архітектор Готфрід Гофман керувався рідними для нього протестантськими кляшторами в стилі пізнього центрально-європейського бароко (скажімо, лише з 1831 р. після повернення обителі у православ'я в Успенському соборі нарешті з'явився іконостас (привезений з Москви), тоді ж інтер'єр собору розписали згідно з канонами Східної церкви).
У 1831 р. російська влада повернула монастир православним, у 1833 р. російський синод надав монастиреві статус Лаври. З 2-ої половини XIX ст. архітектурний ансамбль обителі набуває сучасних рис, старі укріплення й чернецькі корпуси реконструюються, частково розбираються, постають нові споруди: 65-тиметрова лаврська дзвіниця, архієрейський будинок, надбрамний корпус, друкарня. Формування монастирської обителі завершилося спорудженням Троїцького собору (1906-1912 рр., архітектор О.Щусів).
Упродовж кривавого XX ст. Пресвята Богородиця либонь дійсно покривала лавру своїм святим омофором. Чернече служіння тут не припинялося ні під час Першої й Другої світових воєн, польського й енкаведистсько-комуністичного терору. Затятий опір усього місцевого населення й масові заворушення раз у раз перешкоджали кільком намаганням радянсь-кої влади позабивати входи у келії та храми