Основні об'єкти туристично-паломницького огляду в Почаївській лаврі:

Скеля з відбитком стопи Пресвятої Богородиці і цілющим джерелом. Святиня українського народу - об'єкт масово-го міжнародного паломництва. У 1649 р. стараннями Іова По-чаївського довкола скелі була збудована Троїцька церква, і слід Богородиці опинився посеред цього храму на її вшанування.

Чудотворна ікона Почаївської Богоматері. Створена в XV ст. болгарським ченцем-маляром. Має коштовну золоту раму, щедро інкрустовану діамантами й рубінами. Ікона є святинею українського народу й об'єктом масового міжнародного паломництва.

Печерна церква преподобного Іова. У викутій Іовом печері, в якій він тижднями усамітнювався для молитов, нині зберігаються нетлінні мощісвятого. Об'єкт масового релігійного паломництва.

Комплекс середньовічних монастирських укріплень. Зокрема варто ззовні оглянути похилі кам'яні стіни з могутніми контрфорсами.

Монастирський комплекс з корпусами келій, архиєрейським будинком (1825 р.) і іншими житловими і господарськими будівлями.

Собор Успіння Пресвятої Богородиці 1771-1783 рр. Дзвіниця Успенського собору триярусна, заввишки 65 метрів (за висотою – третя в Україні після дзвіниць Києво-Печерської лаври та собору Св.Софії), її видно при під'їзді до Почаєва за 32 км. На верхньому ярусі дзвіниці знаходяться дзвонику-ранти. Вага найбільшого дзвону становить 11,5 тон.

Троїцький собор у псевдоруському стилі (1906-1912 рр., арх. О.Щусєв).

Дерев'яна Покровська церква 1643 р. – пам'ятка давньоукраїнського сакрального зодчества. Знаходиться в центрі Почаєва.

Нині Почаївська лавра є всесвітньовідомим центром паломництва. На прощу у лавру в дні святкувань Успіння Богородиці (28 серпня) і преп. Іова (10 вересня) сходяться християни з усієї України, а також з Молдови, Румунії, Білорусі й Російської Федерації. При лаврі діє готель для прочан.

Києво-Печерська лавра - це основна національна святиня українського народу, що має офіційний статус Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (Київ, пул. Січневого повстання, 25; доїзд – до станції метро “Арсенальна”).

Першим документально відомим печерним самітником київських круч був Ілларіон – пресвітер церковці Святих Апостолів у с. Берестове (заміській резиденції київських князів), з 1051 р. – перший українець, висвячений у сан київського митрополита, автор легендарного “Слова про Закон і Благодать”. Саме Ілларіон ще за бутності своєї пресвітером викопав у кручі для себе печеру й усамітнювався у ній для молитов й посту.

Цю печеру обрав місцем свого перебування преподобний Антоній (уродженець м. Любеча на Чернігівщині) після повернення у Київську Русь з Афонського монастиря Візантії. Ще юнаком Антоній став послушником одного з монастирів Києва. Однак після смерті в 1015 р. князя Володимира Великого й початку міжусобної бортьби за київський престол між його синами Антоній подався з Києва у Грецію. На горі Афон Антоній прийняв чернечий постриг і одержав благословення для упорядкування й примноження чернечого життя на руських теренах. Балагурно-життєрадісне чернецтво тодішніх київських монастирів вразило афонського аскета, тож він оселився подалі від гамірної столиці. Невдовзі слава про аскетичного пустельника поширилася з вуст в уста, і до нього приєдналися ще 12 богобійних самітників. Вони заклали Дальні печери, обладнали першу печерну церковцю. Звідси й походить назва монастиря – Печерський. Ігуменом над ними Антоній призначив Варлаама (сина родовитого київського боярина), відтак перебрався на протилежний північний схил яру, викопав там для себе нову печеру й усамітнився в ній. З цієї печери починається історія заснування Ближніх печер.

З ласки київського князя Ізяслава у володіння монахів перейшло все плато між яром і с. Берестовим (т.зв. Верхня лавра). Тут вони заклали дерев'яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці і перебралися у наземні келії. А в печерах продовжували перебувати лише окремі відлюдники, і в них у спеціальних камерах-криптах почали ховати усопшу братію (тут, для прикладу, можна побачити раки з мощами билинного Іллі Муромця чи славетного Нестора Літописця). Невдовзі князь Ізяслав попросив преп. Варлаама очолити новозбудований монастир Св. Димитрія Солунського (християнське ім'я князя Ізяслава – Димитрій, тож цю обитель він зрубав на честь свого святого покровителя). А другим ігуменом Печерським став преподобний Феодосій (уродженець м. Василькова на Київщині). Через бідну зовнішність він не був прийнятий у жодному зі столичних монастирів і прихисток знайшов лише в заміській обителі печерних самітників, де став учнем і сподвижником преп. Антонія.

За ігуменства преп. Феодосія Печерський монастир перетворюється на центр духовного життя Київської Русі. З його стін вийшло близько 30 єпископів, запрошених очолити високі церковні кафедри в удільних столицях Русі. Печерські ченці стають засновниками й ігуменами десятків нових монастирів, вони запрошувалися в якості духівників і вчителів богослов'я в усі князівські родини.

Києво-Печерський монастир вперше згадується під 1051 р. в “Повісті врем'яних літ”, укладеній преп.Нестором Літописцем на підставі компонування давніших писань і усних переказів язичницької доби (у т.ч. Літопису Аскольда). Монастир стає центром давньоукраїнського літописання (одну лише “Повість...” кількаразово редагували відповідно до династично-політичних уподобань тогочасних київських володарів та формування канонів церковно-слов'янської історії). Тоді ж у монастирських стінах формуються канони давньоруського сакрального зодчества, малярства, медицини, філософії тощо.

На землях, подарованих лаврі князями, в с. Берестовому у 1070-і рр. починається інтенсивне кам'яне будівництво. На початку XIII ст. воно завершується створенням величного архітектурного ансамблю. На той період було зведено Успенський собор (1073-1089 рр.) – головний храм монастиря, Троїцьку надбрамну церкву, Трапезну і кам'яні мури зі стрільницями навколо Верхньої лаври. Ченці перебиралися жити в наземні келії, а печери перетворилися на місце поховань.

В епоху Київської Русі монастир був не тільки релігійним центром, активним провідником християнської релігії, а й значним осередком давньоукраїнської культури. В ньому жили