Єлецький Успенський монастир Чернігова розташовано на підвищеному правому березі р.Десни між давнім Чернігівським дитинцем (територія Валу) і Троїцько-Іллінським монастирем. Літописні джерела зберегли легенду, що монастир засновано в середині XI ст. князем Святославом Ярославовичем (1027-1076 рр.) у зв'язку з появою на одній з тутешніх ялин ікони Божої Матері. Власне від тієї ялини (рос. “ель”) монастир прозвали Єлецьким. В середині XII ст. на місці, де з'явилася свята ікона, спорудили мурований храм в честь Успіння Божої Матері. Це була грандіозна для свого часу архітектурна споруда. Собор увінчаний єдиною масивною главою, триапсидний 25-метрової висоти, його було видно навіть з навколишніх сіл. Час пощадив старокняжий храм. Він зберігся до наших днів.

У 1239 р. монголо-татари сплюндрували місто. До кінця XV ст. Чернігів перебував у занепаді. У 1611 р. під час польсь-ко-російської війни за володіння Чернігівщиною чудотворна Єлецька ікона назавжди зникла. З 1623 р. напівзруйнований Єлецький монастир відбудовують греко-католики. Найвідоміший тогочасний ігумен Кирило Ставровецький у 1646 р. випустив першу в Чернігові друковану книгу “Перло многоценное”. У 1649 р. Чернігів укотре переходить від Польщі до Росії. Монастир знову стає православним. Серед тогочасних ігуменів монастиря слід назвати такі видатні постаті української історії: Лазар Баранович, Іоанн Максимович, Данило Туптало (відомий як Св. Дмитро Ростовський). В кінці 1921 р. монастир було закрито, і тільки з 1991 р. релігійне життя на Єлецькій горі відроджується, тут організовано жіночий монастир Московського патріархату.

До складу сучасного ансамблю Єлецького Успенського монастиря входить Успенський собор XII ст., 36-метрова над-брамна дзвіниця XVII ст., трапезна Петропавлівська церква і келії того ж періоду. Некрополь обителі на Єлецькій горі має багато славних поховань, у т.ч. великого князя Трубчеського Всеволода Святославовича, полковника Якова Лизогуба й ін.

Поряд з Єлецьким? монастирем височіє величний земляний насип. Це легендарний курган Чорна могила, насипаний, як вважають археологи, в 960-х рр. над похованням останнього чернігівського дохристиянського князя. Поховання було проведено за обрядом трупоспалення. У врочистому поховальному вогнищі спалили самого князя, його юного зброєносця і вірну жінку-княгиню.

Є в Чернігіські області ще одна легендарна оборонна чернеча обитель козацької доби – Густинський Свято-Троїцький монастир. Свого часу Т.Шевченко порівнював його з відомим “Сент-Клерським абатством” Франції.

Знаходиться монастир за 10 км. від м.Прилуки на правому березі р.Удай біля с.Густиня. Заснував його у 1600 р. афонсь-кий ієросхимонах Іосаф з чотирма братчиками посеред заплавного острова Густинь “в самій густині (тобто гущавині) лісу”. Навколишні селяни й козаки допомогли монахам зрубати у 1614 р. першу дерев'яну церковцю Святої Трійці. Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлісей благословив Іосафа на ігуменство.

Настоятель Антонієвих печер Києво-Печерської лаври Ісайя Конинський виклопотав у православного князя Михайла Корибута Вишневецького, у володінні якого перебував тоді острів Густинь, право на володіння цим островом. Князь люб'язно відгукнувся на прохання Ісайї та Іоасафа й надав монастирю в 1615 р. грамоту на довічне володіння островом Густинь та суміжними землями з усіма їхніми лісами, ставками та іншими угіддями. Цю грамоту після раптової смерті чоловіка в тому ж році підтвердила дружина М.Вишневецького княгиня Раїна Могилянка, яка стала щедрою жертводавицею обителі. Однак, невдовзі у 1619 р. слідом за чоловіком померла й вона. А їхнього малолітнього сина-сироту – Ярему Вишневецького – було віддано дядьком на виховання у єзуїтський колегіум. Польські єзуїти виховали хлопчика католицьким фанатиком, лютим ворогом українського народу і його дідівської православної віри, що “прославився” масовими кривавими розправами над повсталим на заклик Богдана Хмельницького українським народом.

Упродовж XVII ст. монастир кілька раз горів. Фундатором збережених донині мурованих монастирських стін з бійницями і кам'яної Троїцької церкви Густинського монастиря став гетьман Іван Самойлович. У 1674 р. він виділив значні кошти, допоміг будівельними й оздоблювальними матеріалами та козаками-будівничими – і в кінці XVII ст. на місці порослої чагарями пустині з кількома монахами постав величний бароковий ансамбль козацької чернечої обителі на чолі з величним Троїцьким собором, який 1675 р. освятив архієпископ Чернігівський Лазар Баранович.

У Густинському монастирі творився один з найвідоміших українських літописів, який так і називається – Густинським – й охоплює період 1600-1640 рр.

Ченцями у Густинському монастирі були преважно скалічені чи втомлені від ратних трудів козаки. В XVIII ст. ця обитель перетворилася/на найшанованіший духовний центр Гетьманщини й низового українського козацтва. За це російський уряд у 1793 р. закрив “бунтівний” монастир, а його братію спровадив у сибірське заслання.

З лібералізацією імперського режиму Полтавський архієпископ Гедеон у 1844 р. домігся від влади дозволу на відновлення обителі й завдяки меценатству князя М.Г.Репніна його ансамбль було реставровано. Князя-жертво-давця у 1845 р. було привезено з Києва й поховано у підпрестольній крипті Трапезної церкви монастиря.

Проіснував монастир аж до більшовицької окупації України й початку комуністичного цькування релігії. У стінах обителі комуністична влада організувала дитячу колонію-“комуну”. (В ті роки для опалювання приміщень навіть порубали унікальний козацький іконостас Троїцької церкви. І якби не безстрашне й принципове втручання М.Макаренка, монастирські храми взагалі збиралися підірвати).

А невдовзі після закінчення Другої світової війни монастирську інфраструктуру, за типовим приписом, у 1959 р. пере-дали під психоневрологічний диспансер закритого типу. Поряд з душевно хворими за його ґратами утримувалося чимало українських