Запорожці об'єдналися в одну організацію – Військо Запорозьке. Спираючись на Січ, воно розпочало активну боротьбу проти загарбників.

Про життя і побут запорожців залишили свої спогади очевидці: іноземці й російські офіцери, що побували там. Та особливо цінні відомості дають архівні документи. Січ мала активні дипломатичні відносини з урядами багатьох країн, здійснювала управління внутрішнім життям, у зв'язку з чим розвинулося велике діловодство. У запорозькій військовій канцелярії служили високоосвічені, відомі на той час люди. З їхнього середовища вийшли історики-літописці. Проте у вирі подій велика частина документів загинула. Дійшли до нас матеріали останньої Нової Січі. Вони становлять унікальний архівний фонд світового значення [1, 11].

Борючись проти чужоземних загарбників, Січ створила струнку військову організацію. Кожен козак офіційно називався "товариш Війська Запорозького", у чому виявлялися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилось на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе українське козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, приймала рішення про походи,, ділила землі й угіддя між куренями тощо. У Запорозькій Січі проявлялися риси – ранньобуржуазних республік [1, 11].

У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратегії позиційної оборонної війни.

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона героїчно й майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша – стріляла, друга подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. Запорозька піхота уславилась штурмом ворожих фортець, воювала і на морі в складі славнозвісних вітрильно-веслових козацьких флотилій. Вони вели морські бої, охороняли береги. Є історичні відомості, що запорожці використали в походах проти Туреччини підводні човни набагато раніше, ніж це було в Західній Європі. Козаки сміливо атакували не тільки окремі судна, а й цілі турецькі флотилії. Залогу турецьких галер знищували, невільників-веслярів звільняли і відвозили до рідних країв або приймали в лави козацтва.

Кіннота у запорожців у першій половині XVII ст. була менш численна від піхоти, але й її дії відзначалися військовою майстерністю. Запорозька кіннота вела наступ так званою "лавою", шикуючись півколом, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у його тили [1, 12].

Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір – найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Табір використовували і в боях, і на переходах. Сучасники називали його "рухомою фортецею". Під час походу піхота часом виходила з-за возів, у разі небезпеки замикалася в оборонному кільці. Коли оборонялися, вози ставилися щільно один до одного, їхні колеса зв'язували і скріпляли ланцюгами, у бік ворога повертали голоблі як списи або рогатини. За возами ховалося все військо. Під час довготривалої облоги ворожої фортеці або кругової оборони вози іноді засипалися землею і з них робили міцний вал, а довкола копали шанці, вали, "вовчі ями" із загостреними кілками на дні та інші тимчасові земляні укріплення. Як свідчив сучасник, сто козаків у таборі могли успішно боронитися від татарських загонів з тисячі й більше вояків. Польські панцирні улани розбивались об непорушний мур козацького табору [1, 13].

Запорожці підняли на високий рівень сторожову і розвідувальну службу. Охороняючи південні кордони від наскоків татарських орд, козаки створили оригінальну систему сигналізації – "маяки", "фігури", через які передавалися відомості населенню, тобто своєрідний світловий телеграф. Коли помічали ворога, запалювали перший маяк, що стояв на кордоні, за ним спалахував другий, третій і так далі. Чорний, густий дим та яскраві спалахи вогню попереджали населення про наближення ворога. Коли горів один маяк, це означало, що ворог просувається до кордонів, коли три – ворог вдерся в межі України [1, 13].

Козаки були озброєні шаблями і списами, а також вогнепальною зброєю – мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Запорожців називали "рушничним військом". Крім того, у козаків були також келепи (бойові молотки), якірці та рогульки, що застосовувалися проти ворожої кінноти. Відомо, що вони використовували запалювальні ракети ще на початку XVI ст.

Зброю та бойові припаси (порох, кулі) запорожці виробляли самі або захоплювали в бою. Окрім зброї і належної амуніції, кожен вояк повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури і таке інше, щоб насипати вали й будувати укріплення, а також зв'язувати вози в табір.

Козаки були добрі майстри будувати земляні укріплення.

Серед козаків здавна був дуже поширений спосіб захисту вояків від вогню ворога, тоді ще не відомий у Західній Європі. Цей спосіб самообкопування