Як зазначає Старовольський, усі вони з поспільства, зібрані з наших сіл та містечок, не мають освіти, але незважаючи на це мають у своїх таборах дисципліну стародавніх римлян, а воєнною мужністю та досвідом не поступляться жодній нації в світі.

Американський історик Джордж Вернадські в книзі "Богдан – гетьман України" порівнює політику українського гетьмана з діями Александра Македонського, а козацькі війни – з війнами античних часів, приміром, облогу Збаражу – з облогою Трої, битву під Пилявцями – з битвою при Каннах. Запорожжя дослідник називає "Новим Світом" Східної Європи, а дух, ідо панував у козацькому середовищі – "духом піонерів-першопрохідників Північної Америки". Січовиків він порівнював з мінітменами – американськими колоністами, добровільними вояками народної міліції, які повсякчас були напоготові зі зброєю в руках дати відсіч британським колоніальним військам.

Отже, підсумовує американський історик, запорожці цілком справедливо називали себе "лицарями" [8].

Виходячи з цього, можна дійти висновку, що запорожці створили досить ефективні спеціальні фізичні і психофізичні вправи, спрямовані на самопізнання, саморозвиток, тілесне, психофізичне та моральне вдосконалення воїна. Ця система, за твердженням сучасників, була однією з найкращих у світі. Вже цитований С. Старовольський зауважує, що якби до неї залучити найкращу молодь з цілого королівства та дати їм воєнну науку під керівництвом комендантів і шляхетських тисяцьких, то жодний християнський монарх в цілому світі не мав би в своєму королівстві сили, рівної польському королеві.

Про те, що Січ була своєрідною школою лицарства та мужності, яку проходило багато українців, пише Проспер Меріме: "Сюди приходили вчитися воєнному ремеслу, вправлялись у морських походах, пробували свого хисту в якійсь відважній вилазці" [3, 120]. І далі: "...Більшість українців у молоді роки воювали в рядах запорозького війська" [3, 120].

На велику популярність козацької науки вказує і такий іспит: майбутній козак повинен був пропливти певну відстань супроти течії в смузі Дніпровських порогів.

Але й то не все. Запорожці приймали на Січ, як запевняє А. Сокур, лише того, хто, осідлавши дикого лошака – чолом до хвоста! – без сідла й вуздечки, міг проскакати полем і повернутися неушкодженим.

За словами Й. Мюллера, козаки відбирали з сільської моделі "найхоробріших, котрі не цураються зброї" [9, 133]. Про те, що не всі втікачі, які прибували на Січ, ставали козаками, пише і О. Апанович. Серед населення Запорозької Січі майже половину становили селяни, які займалися хліборобством й городництвом, частково скотарством.

Якщо новачок і вступав у Січ, то ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчив козацькі правила і військову науку.

Клавдій Роно, англійський резидент у Петербурзі, писав (1736 p.): "Запорожці приймають до свого братства загалом усі, без різниці, національності, якщо приймуть грецьку віру і погодяться перейти семилітню пробу (підготовку) перед наданням звання лицаря... Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві лише люди дуже сильні і добре збудовані (тілом), але кожний може бути прийнятий як хлоп або помічник (послуговувач)..." [10, 354].

У працях інших дослідників вказується й на меншу тривалість строку перебування на початкових стадіях козацької школи. Хто хотів стати козаком, мусив наперед служиш три роки в старого козака за чуру. Чура (слуга) робив усяку роботу, а потім, коли навчився від того козака орудувати зброєю і набирав справності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли [19, 48].

Виходячи з наведених історичних відомостей, можна дійти висновку про те, що єдиних критеріїв відбору молодих козаків не існувало. Справжнім козаком ставав лише той, хто проявив себе у військовому поході, довів свою військову зрілість і здатність переносити всі негаразди військового життя.

У кожного статечного запорожця був джура. Судячи з етимологічного значення, слово "джура" або "чура" означає полонений; із таким значенням воно вживалося в арабів; у середньоазіатських сармагів "джура" означає невільник, раб. Але це були не просто слуги при кошовому чи інших старшинах. Вони чистили старшині зброю, їздили разом з ними в походи, вчились в них військовій майстерності. Хто до військової справи не підходив, того відсилали з Січі. Арабський мандрівник Павло Халебський, що побував в Україні 1654 p., писав: "Ці юнаки з дитинства вчаться верхової їзди, стрільби з рушниць і луків та хоробрості" [7, 98]. Вивчившись у досвідчених вояків військовій справі, джури, діждавшись парубочих літ, ставали найзавзятішими запорозькими козаками.

Джури поряд з іншими обов'язково вчилися в січових школах. В школі, що існувала при церкві Святої Покрови, навчались хлопчики. Туї було два відділи: в одному вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів та дияконів, їх було завжди 30. У відділі молодиків вчились сироти, хрещеники козацького старшини та інші діти [12]. У школі вихованці оволодівали читанням, письмом, хоровим співам і музикою. Їх привчали до національного способу життя та поведінки, оборонно-військової справи.

У школах здійснювався суворий курс фізичного та військового виховання. С. Сірополко, що досліджував систему виховання в Січовій школі, писав: "...Молодиків у школі і поза школою вчили Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоре стріляти та списом колоти" [14, 56]. Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном. Вихованців вчили добре