Як бачимо, бойове мистецтво запорізьких козаків у гопаку мало досить розвинену систему дій, основу яких становила відмінна фізична, технічна й психічна підготовка Важливими критеріями ефективності цих прийомів вважалися швидкісно-силові характеристики їх виконання та їхня біомеханічна раціональність. Це тією чи іншою мірою запозичено з живої природи, життя та діяльності людей.

На Запоріжжі існували й інші види козацької боротьби. Серед них – гойдок, спас, на ременях, навхрест, на палицях тощо [11; 16].

Боротьба гойдок головним чином була призначена для розвідників-пластунів. За цією системою боєць "приклеювався" до суперника, повторював усі його рухи, а в разі помилки (через розгубленість, необачність, страх, відчай) нападав на нього, брав у полон чи знешкоджував. Арсенал прийомів цього виду єдиноборства дозволяв козакові битися вночі з кількома своїми противниками.

Найменш відома сьогодні система козацької боротьби "спас". Вона мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне багаторазове, скрупульозне відпрацювання блокування дій супротивника. Тренування козаків для оволодіння технікою й тактикою цих видів боротьби ґрунтувалося на високоморальних принципах, що забезпечувало всебічний розвиток особистості.

Життя запорозьких козаків відрізнялося своєрідним аскетизмом, який був збагачений власним, а не запозиченим досвідом. Окремі козаки, вільні від шлюбних зв'язків, метою свого життя вважали максимальний фізичний і психофізичний розвиток. Вони настільки розвивали свої можливості, що багато сучасників були переконані в тому, що ніби в них вселялись якісь надприродні сили, тобто козаки володіли чарами, були характерниками. Боротьба характерників із ворогами вважалася вершиною козацьких бойових мистецтв (вона ще відома під назвою "господар ночі"). У народній пам'яті цей вид боротьби овіяний нев'янучою славою, ореолом легендарності.

Козаки-характерники володіли умінням, дещо схожим з тим, яке в наш час демонструють екстрасенси. Вони часто впливали на моральний бік особистості противника, намагалися налякати його, поширити інформацію про свою силу і непереможність, про те, що їх не бере ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, окрім срібної. Вороги нерідко вірили, що козаки могли відкривати без ключів замки, брати голими руками розпечені ядра, бачити за кілька верст навколо себе, замовляти себе від ворожої зброї, руками ловити кулі. Характерники вміли навіювати на ворогів "ману", щоб їм вважалося зовсім не те, що справді робилося, "зачаровувати" їх, вивідувати в них військові таємниці.

Серед запорожців були й справжні богатирі. "Вони товсті металеві смуги, як снопи в полі, навколо шиї ляхів скручували. Дуже тугі луки, над якими в Польщі кілька чоловік даремно силились, натягували, граючись" [22, 236].

Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли "тіло грає" (в такому разі больові удари противника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в тій частині свого тіла, куди спрямовувався удар. Подібні явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад мистецтву тибетських ченців катеда і "школі залізної сорочки" в кунг-фу та карате.

Козаки, які постійно займалися вдосконаленням свого фізичного і психофізичного стану, оволодівали специфічними дихальними вправами – подібно до йогів. Д. І. Яворницький писав: "У них у Січі серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга: то був такий силач, що коли він причащався, то чотири чоловіки підтримували священика, щоб він не впав від одного духа богатиря тому, що як тільки він дихне, то від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, котрий одним подихом міг убити людину" [22, 236].

Таке явище, як доводять дослідники, спостерігається у Китайських цигунів, японських кіко, таємниця сили яких – у "роботі з внутрішньою енергією через дихальні вправи".

Сучасна наука визнає наведені факти, проте наукове їх пояснення і обґрунтування належить майбутньому.

Зрозуміло, що козаку, як воїну, крім всебічного фізичного і психофізичного розвитку, потрібно було блискуче володіти в бою всіма видами зброї. Як свідчать іноземці та вітчизняні дослідники, запорожці використовували всі типи холодної та вогнепальної зброї, що була в ужитку в поляків, турків, татар та ін. [19, 55]

Серед вогнепальної зброї широко використовувались мушкети, рушниці та пістолі. Найбільше цінувалася рушниця. Невипадково сучасники називали козаків "рушничним військом". В поході козак часто мав по дві і більше рушниць. Судячи з літописних і документальних матеріалів, запорожці досконало володіли вогнепальною зброєю. Посол Венеціанської республіки Альберт Віміні із захопленням говорив про стрілецьке мистецтво козаків: "Мені траплялось бачити, як вони кулею гасять свічку, відбиваючи нагар гак, що можна подумати, ніби це зроблено за поміччю щипців" [15, 80].

Папський посол Гамберіні в 1584 p. писав: "Зброя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять" [5, 258].

Цю тезу підтверджує і Боплан, говорячи про оборону козаків в таборі, де вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їх звичайною зброєю.

Застосування рушниць зробило непотрібним старосвітський лук. Уже 1619 p. при огляді війська "майже всі були з вогнепальною зброєю, мало хто з луком". Водночас на Запоріжжі лук тримався аж до половини XVIII ст., а запорожці славилися як чудові стрільці-лучники.

Із зброї в рукопашному бої на першому місці стояли шаблі.

Шабля вважалася конче необхідною для козака, і в піснях козацьких вона завжди називалась "шаблею – сестрицею, ненькою рідненькою, дружиною-панночкою молоденькою":

Ой, панночко люба шаблюко!

З бусурманом зустрічалась,

Не раз, не два