Козацькі шаблі були тонкі й легкі, не особливо криві й не особливо довгі, середньої довжини, приблизно 1,3 м, з оздобленою ручкою та піхвами. Як істин-ний лицар запорожець надавав перевагу шаблі, називаючи її "чудесною зброєю".

Досить поширеним у козаків був спис. У 1628 p. гетьман Михайло Дорошенко в бою під Білою Церквою "сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не міг списа витягнути" [5, 259]. У XVIII ст. списами користувалася козацька кіннота, особливо запорожці, існувала навіть приказка: "Козакові без ратища, як дівчині без намиста". Козацькі списи, що збереглися до нашого часу, зроблені з тонкого та легкого дерева, 3,5 м завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому; цю петлю накидали на ногу, щоб легше було спис тримати.

Окрім шабель і списів, із "рукопашної" зброї були відомі запорожцям келепи, або бойові молотки.

Свою зброю запорозькі козаки завжди гримали у великій чистоті, від чого і з'явився термін "ясна зброя". "Зброя в них була вбрана в золото й срібло; на зброю вони все багатство своє витрачали: той не козак, якщо в нього погана зброя" [22, ].

Початківцем запровадження спеціалізованої фізичної і військової підготовки в козацькому війську вважається гетьман Євстафій Ружинський. Замолоду Ружинський жив у Німеччині, Франції, де займався різними науками, зокрема, опанував і військову справу. Саме це, очевидно, і спричинило те, що в історію козаччини він увійшов як реформатор військової організації козаків.

Але найбільш цілеспрямованою підготовка запорозького війська стала під час гетьманства П. Сагайдачного. Гетьман Конашевич-Сагайдачний був з дрібного шляхетського роду Галичини (з-під Самбора). Вчився у славній на той час Острозькій академії. Пізніше виступив до запорозького війська і пройшов військову школу під керівництвом Самійла Кішки. "Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд; не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність" [5, 180].

За словами Якова Собєського, "це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бій ішов першим, підходив останнім, усе міткий, усе діяльний. У таборі був сторожким, мало спав..." [5, 180].

Завівши сувору дисципліну, П. Сагайдачний почав впроваджувати елементи постійної військової підготовки. Ядром його армії стали вишколені, вимуштрувані полки – вони задавали всьому війську тон і утримували його на високому рівні організації та бойової здатності. Один із сучасників П. Сагайдачного описує, як у 1619 p. козацькі полки порядкували в таборі над річкою Узенем: "Довго полки пересували на гору й за гору, довго миналися... Дальше полки за порядком давали вистріли. Потім полки обернулися до табору, показуючи їх нам, і кожний полк ішов до сього становища" [5, 261]. Такий самий "генеральний показ" був у 1637 p. перед королівським послом: "Вивели все військо в поле, казали їм презентувати й давати сальву за здоров'я короля. І виконували вони це так порядно, що кожний міг переконатися, як добре приготовані вони до морського походу" [5, 261].

Таким чином, десятилітнє гетьманство Конашевича-Сагайдачного сприяло тому, що серед козацтва були запроваджені елементи цілеспрямованої спеціальної підготовки, і воно остаточно стало українським національним військом.

У пізніший час також проводились окремі муштри. За Хмельницького в 1649 p. був попис війська під Києвом над річкою Либіддю. Московський посол у 1658 p. оглядав попис війська Виговського.

До речі, зазначимо, що, незважаючи на всі намагання, систематичних військових занять не проводились. У цьому слід вбачати волелюбний характер українських козаків, сам спосіб життя яких в їхній демократичній Січі незаперечне супротивився одноманітності й монотонності муштрування. Водночас серед козацького війська зберігалась досить висока внутрішня дисципліна, і в прилюдних виступах козацькі полки вміли утримувати порядок. Ось як про це згадував Іван Котляревськіий: "Так просто військо шикувало, не знавши простого "стой, не шевелісь!" (не рухайся). Так славнії полки козацькі – лубенський, галицький, полтавський – було, як мак цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять, – то мов мітлою все метуть!"

З великою пошаною в народних піснях згадується про запорожців, що на маленьких і легеньких "чайках" перепливали бурхливе й підступне Чорне море, доводячи швидкість плавання майже до світових рекордів. Французький дипломат і мандрівник П'єр Шевальє в 1663 p. у книзі "Історія війни козаків проти Польщі", розповідаючи про напад козаків на турецьке місто, писав: "...Тривога поширюється відразу по всій країні і доходить до Константинополя, звідки розсилаються гінці повсюди: в Анатолію, Румелію і Болгарію, щоб кожний був насторожі. Проте швидкість козаків така велика, що звичайно вони переганяють усіх гінців з повідомленням про їх прибуття і так уміло використовують час і пору року, що через сорок годин приходять в Анатолію" [21, 35].

За словами В. І. Сергійчука [13], служба на "чайці" була важкою. Її екіпаж працював під сонцем, дощем, на вітрах, хвилях. Веслували переважно в три зміни, а складні обставини вимагали від екіпажу великого психічного й фізичного напруження. В розбурханому морі човен потопав і виринав, і це викликало в членів екіпажу нудоту, біль та запаморочення голови, послаблення уваги, пам'яті, сонливість і збайдужіння, особливо в тих, хто не веслував, а сидів бездіяльно. Ці важкі морські обставини викликали також в'ялість, занепад сил і швидку втому, що робило веслування неповноякісним. Через це часто міняли залоги веслувальників. А ось коли стояла добра погода, екіпаж "чайки"