Псевдобульбарний синдром виявляється в перші тижні життя тихим, хрипким криком, поперхуванням при ковтанні, порушенням смоктання. Надалі розвивається псовдобульбарна дизартрія – мова дитини змазана, неясна, голос тихий, гугнявий, як правило, має місце слинотеча. Жування порушено (діти нерідко до 3-5 років їдять тільки протерту або напіврідку їжу).

Диенцефальний синдром виявляється в ранньому віці гіпертермією, спрагою, пониженням і лабільністю АТ, порушенням лужно-кислотної рівноваги у формі метаболічного або змішаного ацидозу, рідше алкалозом, гіпорексією, хронічною затримкою стільця.

Гіпертензивний синдром у дітей перших місяців життя виявляється вибуханням переднього джерельця, у важких випадках – розбіжністю швів, психомоторним збудженням або загальмованістю, наростанням неврологічної симптоматики. У старших дітей спостерігаються головні болі, астенія, виснаження, рідше – збудження, порушення сну; наростає неврологічна симптоматика.

Розділ 2. Можливості фізичної реабілітації хворих на дитячий церебральний параліч

2.1. Лікувальна фізична культура у відновному лікуванні хворих

Встановлено чотири періоди відновного лікування, впродовж яких повинна продовжуватися комплексна дія з метою нормалізації рухової сфери хворого і його соціальної адаптації: гострий – до 14 днів; ранній відновний – до 2 міс; пізній відновний – до 2 років; залишкових явищ (резидуальний) – після 2 років.

У гострому періоді переважає медикаментозне лікування, в разі потреби застосовуються спеціальні укладання. В ранньому відновному періоді додаються й інші засоби комплексного лікування: масаж з пасивними рухами в суглобах, фіксації стоп і кистей туторами і шинками в середньому положенні. В пізньому відновному і резидуальному періодах комплексне лікування включає медикаментозні засоби, лікувальну фізкультуру, рефлексотерапію, ортопедичну допомогу, фізіотерапевтичне лікування, психотерапію і працетерапію.

Лікувальна фізкультура складає постійну й провідну ланку комплексного лікування. Основним засобом дії є фізичні вправи, застосування яких великою мірою визначає кінцевий результат лікування [6, 23].

Допоміжними засобами, що підвищують ефективність виборчої дії у рішенні задач лікувальної фізкультури, є укладання і фіксації, як засоби лікування положенням, і різні способи масажу. Вибір і практичне використання цих засобів визначаються індивідуальними особливостями рухових порушень і рішенням приватних задач лікувальної фізкультури в плані відновного лікування. Основною особливістю застосування цих засобів є неодмінний їх зв'язок із виконанням відповідних вправ.

Тісний зв'язок застосування допоміжних засобів з фізичними вправами визначив послідовність їх викладу, оскільки в описі фізичних вправ є вказівки про застосування цих допоміжних засобів в процесі занять.

2.1.1. Лікування положенням

Укладання і фіксації (положення) мають велике значення для формування нормальної схеми тіла і рухів. При будь-якому укладанні на певний термін, систематично повторюваний, стають все більш звичними і придана поза, і рухи, треновані в цій позі. Таким чином, нормалізуються зворотний зв'язок і його дія на центральні механізми. Збереження протягом певного часу даної пози є ефективним засобом профілактики або корекції хибного положення. При дитячому церебральному паралічі застосовуються не тільки укладання, як пози всього тіла, але й фіксації частин тіла туторами та ін. в положенні лежачи, а також фіксація хворого при різних способах сидіння і стояння. Всі різновиди укладань і фіксацій частин тіла використовуються як початкові положення при виконанні хворими фізичних вправ, а також для відпочинку і фіксації досягнутого. При виборі поз основною спрямованістю є забезпечення умов для зняття гіпертонусу певних груп м'язів, гальмування гіперкінезів, виключення дії патологічних синергій і співдружніх рухів, що зумовлюють збереження хибних поз і рухів. Існує декілька видів укладань [6, 24].

Укладання "полегшуючі". Вони засновані на зближенні точок прикріплення м'язів. В цій позі всьому тілу – і окремим його частинам надається положення, сприяюче розслабленню самих уражених м'язів (гальмуванню гіперкінезів), для полегшення виконання рухів. Основними позами полегшуючих укладань є положення лежачи на боку і на спині.

Укладання в положенні лежачи на боку з напівзігнутими ногами, "круглою" спиною і опущеною головою використовуються в основному в початковому періоді лікування. В цьому положенні створюються сприятливі умови для перемикання дії м'язів-антагоністів частини тіла, що знаходиться на опорі, тобто здійснюються рухи з виключенням дії сили тяжіння для цієї ланки. Положення лежачи на боку, але з випрямленими ногами і тулубом зручно використовувати для тренування реакцій рівноваги, витримки, тобто вміння лежати в заданій позі певний час. Положення лежачи на боку використовується для важкохворих, коли інші пози є для них скрутними.

Укладання в положенні лежачи на спині – це наступний етап. Поза, що надається хворому, залежить від його рухових можливостей і загального стану. Наприклад, за наявності мимовільних рухів кінцівок ноги згинаються у всіх суглобах, під коліна і стопи кладуться вали (під коліна – великий, під стопи – маленький) і т.п. (укладання № 3, 4).

Укладання № 1 (рис. 2, а). Початкове положення – лежачи на боку (більш здоровому); голова на малій ватяній подушці, злегка нахилена вперед. Одна рука під щокою, інша – перед тулубом на подушці. Ноги напівзігнуті, лежача зверху на подушці злегка відведена. Між ногами – велика ватяна подушка. Застосовується при обширних рухових порушеннях з високим тонусом згиначів і привідних м'язів, при контрактурах, мимовільних рухах, при виражених шийно-тонічних рефлексах.