зумовлені особливостями спортивної практики в різних соціальних сферах і в образі життя різних контингентів спортсменів. Зокрема, у віковому аспекті широка спортивна практика підрозділяється на дитячо-юнацький спорт і спорт дорослих. В межах того й іншого теж є диференціація спортивних занять залежно від їх переважної конкретної спрямованості і умов побудови. При цьому заняття можуть набувати суттєво неоднакових рис, що дає підставу розрізняти, окрім іншого, "загальнокондиційний" спорт (з рисами переважно фізкультурно-кондиційного тренування, що забезпечує досягнення і збереження базової фізичної підготовленості), професійно-прикладний спорт (безпосередньо прикладна підготовка до професійної діяльності), оздоровчо-рекреативний спорт (використання елементів спорту як засіб і метод здорового відпочинку-розваги, активного відновлення оперативної працездатності й організації цікавого дозвілля). Є своя диференціація і в спорті вищих досягнень.
На його розвиток в сучасний період істотно впливає" окрім інших чинників, перехід певної частини так званого любительського спорту на професійні рейки. В зв'язку з цим часом висловлюється точка зору, ніби спорт вищих досягнень цілком перетворюється на професійно-комерційний, що сформувався раніше в цілком певних соціальних умовах як галузь бізнесу. Було б принциповою помилкою бачити лише схожість і не бачити істотних відмінностей між професійно-комерційним спортом і тим, що можна умовно (до появи кращого терміну) назвати "професійно-досягальний" спортом. Перший функціонує не стільки за законами неухильного оновлення вищих спортивних досягнень, скільки по законах "спортивного бізнесу" з домінуванням комерційних начал; у ньому не стільки створюють, скільки використовують спортивні досягнення. Професійний спортсмен у рамках комерційного спорту неминуче потрапляє в умови, що так чи інакше обмежують розгортання тренувального процесу з перманентно наростаючою ефективністю, без чого, зрозуміло, неможливе неухильний ріст досягнень (не випадково зроблені свого часу на Заході спроби створити комерційне "ревю рекордів" у видах спорту з об'єктивно вимірюваними результатами незабаром же завершилися крахом, хоча в числі запрошених учасників були недавні рекордсмени світу й олімпійські чемпіони з легкої атлетики, плавання, ковзанярського спорту). Вже за однією цією ознакою, не кажучи про інші істотні особливості, професійно-комерційний спорт не слід ототожнювати з "професійно-досягальним", найважливіша межа якого – постійний штурм справжніх висот в спорті (на жаль, таке змішування допускають часом навіть фахівці) [13, 441].
Спорт вищих досягнень як авангардна частина спортивного руху грає по відношенню до решти практики спорту не просто лідируючу, але й по-своєму запліднюючу роль: торує шляхи до спортивних досягнень, роблячи їх в якійсь мірі доступніше для багатьох, озброює масовий спорт передовим досвідом. Разом із тим спорт вищих досягнень розвивається в певній (хоча і не в прямій) залежності від масової спортивної практики: поповнюється з неї, функціонує в обумовленій нею атмосфері. Зв'язки між ними, таким чином, двосторонні. Це не значить, проте, що виникаючі в суспільстві співвідношення масового спорту і спорту вищих досягнень завжди гармонійні. Не секрет, що впродовж цілого періоду історії спорту у нас в країні, що почався в післявоєнні роки з форсованого виходу радянських спортсменів на міжнародну арену і аж до останніх років, допускався свого роду крен у бік спорту вищих досягнень з явним збитком для розвитку масового спорту (концентрація матеріальних ресурсів, фінансів і кращих кадрів у сфері підготовки вузького кола спортсменів, що потрапляють у збірні команди країни; неувага до потреб масового спортивного руху; слабка постановка дослідницької роботи по його проблемах і т. д.). На сучасному етапі належить зробити багато що, щоб виправити це положення (без збитку, звичайно, для вищих спортивних досягнень країни), додати належного розмаху і якості масовому спортивному руху як невід'ємної частини загальнонародної фізичної культури.
Розділ 3. Функції фізичної культури і спорту як засобу міжнародного спілкування
3.1. Міжнародний рух "Спорт для всіх"
У травні 1949 року міністерствами іноземних справ 10 європейських країн-учасниць НАТО засновано нову економічну спілку – Раду Європи. У січні 1962 року в ній утворено спеціальну структуру з питань культурного співробітництва, а у 1966 році – прийнято довгострокову програму розвитку спорту, фізичного виховання і рекреації на природі, девізом якої стали слова "Спорт для всіх" [4].
Цей проект ставить і розв'язує двоєдине завдання – фізичне й соціальне задоволення людських потреб в умовах сучасної цивілізації.
Мета руху – залучення якомога більшої кількості населення різних країн до систематичних занять фізичними вправами для оздоровлений та активного відпочинку.
У 1970 році на міжнародному симпозіумі у Страсбурзі розроблено та прийнято як основний документ європейської співпраці так звану "Рекомендацію №588". У ній систематизовано весь накопичений досвід з організації фізкультурно-оздоровчого руху й визначено шляхи його подальшого розвитку.
Рада Європи виступає як орган, що здійснює загальну координацію, формування спільної програми, планування. Вона виконує три основні функції:–
створює умови для обміну інформацією з питань розвитку руху "Спорт для всіх" між країнами – учасницями;–
надає консультативну допомогу;–
ініціює здійснення спільних європейських акцій у різних аспектах руху "Спорт для всіх" [4].
Особлива увага Ради привернена до обміну інформацією, експериментальними даними й досвідом, визначенню спортивної політики, практичного здійснення програм "Спорт для всіх".
Новий етап у розвитку руху був закріплений Європейською Хартією "Спорт для всіх" (1975 р.), у якій визначено цілі та засоби організації руху, напрями діяльності урядових і неурядових організацій.
Згідно з Європейською Хартією, оздоровчі програми, які поширюються в країнах-членах міжнародного руху, повинні враховувати їх особливості: політико-адміністративні, культурні, соціальні, економічні та ін. Саме тому кожна країна має свої програми. Вони можуть бути подібними або значно відрізнятися одна від одної.
Одночасно єдиними є вимоги до формування програм:–
різноманітність, варіативність, можливість