1.2. Українські народні рухливі ігри, як засіб виховання молодших школярів

Аналіз народних рухливих ігор, поширених і сьогодні серед дітей молодшого шкільного віку, засвідчує, що свої корені вони мають у стародавніх фольклорних обрядах, церемоніях і ритуалах. Найчастіше вони спираються на фольклорні образи вовка, ведмедика, зайчика, котика, кози тощо, які є знаковими для української культури, традиційно відтворювались у різноманітних обрядах та ритуалах і нарешті перейшли до дитячих рухливих ігор.

Прикладом може бути фольклорний образ вовка, що відтворюється в багатьох дитячих іграх. Так, відомою дитячою грою, побудованою на зазначеній ролі, є гра "У сірого вовка", її грають на лузі, серед зелені. Порахують, хто вовк:

На | камені,

На | домені,

Вирвав | травку,

Положив на | лавку,

Хто | видіон,

Той пішов вон. |

Решта - "вівці". Вони розбігаються, рвуть травичку, приказуючи:

Щиплю, щиплю травку

Сірому вовку на лопатку!

Кидають пучечки трави на "вовка" й тікають. А він їх ловить. Кого спіймає, той стає вовком.

Образ вовка є поширеним у народних легендах, традиціях та ритуалах.

Фольклористами доведено, що в архаїчному суспільстві визнання хлопчиків чоловіками у багатьох народів вважалося важливою подією онтогенетичного розвитку особистості та соціалізації молоді чоловічої статі. Хлопці в цей період залучалися до особливих обрядів - молодіжних ініціацій. Реконструюючи ці обряди щодо слов'янських народів, В.Г. Балушок відзначає, що вони починалися ритуальним відокремленням хлопців від громади і відправкою їх в особливий табір, розташований у лісі. Це місце прирівнювалося до потойбічного світу. Пройшовши в "потойбічні" ініціаційного табору різноманітні випробування, вони в подальшому "відроджувалися" як люди, але вже в новій якості - не як діти, а як дорослі. Випробування символічно пов'язувалося зі смертю. Вмираючи в своїй старій іпостасі, юнак у процесі ініціації "перероджувався" на вовка (рідше пса або ведмедя) і ставав членом "вовчого" або "ведмежого" союзу. За міфологією давніх слов'ян, вовк вшановувався як тотемний предок і родоначальник племені. З прийомом хлопців у члени "вовчого" (чи "ведмежого") союзу ініціація не закінчувалася, а починався її новий етап. Ставши вошами - "вовками" ("псами", "ведмедями"), юнаки повинні були деякий час жити вдалині від поселень свого .племені "звіриним" життям, тобто воюючи і грабуючи та доводячи в грабіжницьких та військових наскоках свої силу і мужність .

Нападаючи на противника, воїни - "вовки" чи "ведмеді" справді уподоблювалися цим звірам, наслідуючи їх хижацьку поведінку. Допомагала перевтіленню одягнена в спеціальній обстановці звірина шкура, яка зумовлювала відповідну поведінку воїнів-ініціантів.

Про людей-вовків (вовкулак) розповідається в багатьох міфологічних легендах. У східнослов'янських, а особливо українських легендах, вони нападають на домашню худобу, причому не лише в полі, а й у селі, часто залазячи в кошари, хліви та повітки. До завершальних ритуальних дій давньослов'янських ініціацій входило обрядове перековування "вовка" чи "ведмедя" на людину.

Без сумніву, образи тварин в легендах, казках, ініціаціях та рухливих дитячих народних іграх споріднені, вони мають одні корені і тому рухливі ігри опосередковано прилучають підростаюче покоління до стародавньої української культури. На відміну від предметів культури матеріальної, які дійшли до нас завдяки археологічним розвідкам у їх стародавньому вигляді, рухливі ігри не зберігалися в первісному стані. Вони функціонували безперервно, передавалися з покоління в покоління в живій ігровій практиці, ставали улюбленими іграми все нових і нових поколінь. З часом все, що ставало нецікавим, незрозумілим для дітей, забувалося, а найбільш вдале лишалося. Удосконалення народних рухливих ігор відбувалося безперервним ланцюгом, що зв'язує глибоку давнину і наш час. Таким чином, рухливі народні ігри набувають великого значення для національно-культурного виховання підростаючого покоління.

Крім того, рухливі народні ігри мають значне соціалізуюче значення. Дослідниками народних рухливих ігор доведено, що в давнину дорослі не керували дитячими іграми та розвагами. Малі діти навчалися ігор у старших, граючись разом з ними. Діти змалечку привчалися самі вести гру, набуваючи досвіду поведінки в дитячому товаристві, навичок самоврядування як необхідних умов адаптації до соціального середовища. Тому коли педагог постійно керує дітьми під час рухливих ігор, своєю волею призначає виконавця на роль ведучого, розподіляє гравців на команди або авторитарно визначає, яка команда першою починає гру, позитивний виховний сенс такої гри значно втрачається. У народному ігровому досвіді історично відпрацьовані певні способи налагодження взаємостосунків між дітьми, які доречно використовувати й у шкільному ігровому колективі. Оскільки рухливі народні ігри та способи їх організації зазнають постійної трансформації, у навчально-виховному процесі на рівноправних засадах використовуються ті, що відомі з давніх часів і ті, що створені на сучасному етапі розвитку ігрових традицій. Лише час визначить, що залишиться на довгі роки, а що зникне без сліду.

У використанні українських народних рухливих ігор з метою розвитку самоорганізації ігрового колективу важливим питанням є призначення ведучого і розподіл учасників гри на команди. Своєчасне навчання дітей різним способам вибору ведучого дає можливість справедливо розв'язувати актуальні для початку гри питання взаємодії в ігровому колективі, запобігати багатьох конфліктних ситуацій між дітьми.

Ведучого гри найкраще обирати за допомогою лічилок. Перш ніж проводити розучування лічилки, педагогу необхідно відібрати найбільш придатну для цієї гри як за змістом, так і за технікою рахунку. Коли рухлива гра заснована на діях певних персонажів - зайця, вовка, лисиці, що