Сикоку"), "Мацуо-гунки" ("Військова повість Мацуо") і інші. Велику цінність представляють щоденники тих часів, наприклад, "Тамон-ін никкі" ("Щоденник обителі Тамон"). Досить повну картину про організацію розвідки в середньовічній японській армії можна скласти по наказах, що дійшли до наших днів, по армії. Тут варто виділити розпорядження Като Киємаса, головнокомандуючого японського експедиційного корпуса в Кореї під час Імджинської війни наприкінці XVI в. Крім того дотепер збереглося понад 50 наставлянь по нін-дзюцу, включаючи такі видатні добутки як десятитомна "енциклопедія" "Бансенсюкай" ("Десять тисяч рік збираються в море") і "Сенінки" ("Книга про щирий нін-дзюцу"), декілька десятків родовідних знаменитих родин ніндзя, їхні спогади, службові звіти, китайські трактати, що вплинули на формування теоретичної бази нін-дзюцу. Дійшли до наших днів і зразки спорядження й озброєння, і так названі "садібі ніндзя" (ніндзя-ясікі), де нині створені музеї ...
Іншими словами, джерел вистачає. Тим більше, що частина з них переведена на сучасну японську мову і перевидана. У чому ж тоді справа?
А справа в тій комерціалізації нін-дзюцу, що має місце сьогодні. В усім світі, як гриби, розплодилися десятки "шкіл", секцій, асоціацій і федерацій, представники яких за "дещицю" грошей готові розкрити всім бажаючої "секрети японських невидимок". Звідси колосальний галас, піднятий навколо нін-дзюцу, байки про непереможність і всесилля "нічних демонів", надприродних можливостях. Однак середньовічні прийоми маскування, бігання по лісах і фізичне і духовне самокатування в дусі спецназу можуть зацікавити лише дуже невелике число диваків-аматорів і професіоналів зі спецпідрозділів. Широка публіка в масі своєї залишиться до цих малозрозумілих "забав" байдужа. І справді, навіщо клеркові, робітникові або школяреві лазити по деревах і купатися в болотній рідоті?
Проте "популяризатори" нін-дзюцу, у першу чергу, представники "єдиної у світі щирої організації ніндзя" Будзинкан-додзе, зуміли знайти принаду для "широких народних мас". Нін-дзюцу стало рекламуватися не стільки як мистецтво шпигунства і розвідки, скільки як навчання про досягнення гармонії з навколишнім світом і реалізації творчого потенціалу людини. Відповідно і ніндзя зі звичайних вивідачів і шпигунів перетворилися в носіїв щирого знання, у членів "таємних кланів", заклопотаних реалізацією високих релігійно-філософських ідеалів. На резонне питання: "Відкіля ж такий достаток "підлих" хитростей і вивертів і жорстоких прийомів в арсеналі "носіїв"? - відповідь теж була дана: "Від необхідності захищатися від гонінь з боку правителів, що розглядають навчання ніндзя і лежаче в його основі релігійне навчання сюгендо як небезпечну "єресь".
Нова концепція реклами швидко дозволила "побудувати в ряди" десятки тисяч послідовників в усім світі. Ще б, гармонія з навколишнім світом, духовне здоров'я, реалізація творчих потенцій - хіба це не ідеал? У той час як в інших східних єдиноборствах намітився відтік "аматорів", зали "нін-дзюцу" стали стрімко наповнятися.
Але лихо в тім, що в цього вражаючого міфу немає практично ніякої реальної історичної основи. Навіть особливий розділ "Бансенсюкай", що називається "Сесін" - "Правильний дух", не піднімається вище традиційного для всієї далекосхідної культури заклику йти Шляхом (яп. До) - якомусь вищому принципові правильної організації світобудови. Там же говориться: "Синоби-но моно, пізнавши волю небес, додержується принципів конфуціанства і буддизму, зберігає в серце думку про те, що смерть і народження теж є частинами життя; він прагне волі від егоїстичних бажань і зберігає в душі вислову мудреців і древніх". І усе. Тут немає навіть натяку на існування якого-небудь особливого навчання ніндзя, а всі згадані ідеї в тім або іншому ступені сповідало все населення країн далекосхідного регіону. І це при тім, що текст призначався винятково вузькому колу присвячених.
Що ж відомо про "таємні клани"? Відразу обмовимося, що сам цей термін по суті зовсім безглуздий. Слово "клан" у російській мові має значення "рід, родова громада" (таке визначення дає, наприклад, чотиретомний "Словник російської мови" 1958 р. видання). А тому виникає зовсім законне питання, як може бути рід або родина "таємними"? Вочевидь, під "кланами" малися "таємні суспільства"? Однак усяке таємне суспільство повинне мати у своїй основі якусь політичну програму, але нічого схожого в ніндзя ми не знайдемо. Проте клани ніндзя дійсно існували, хоча і не були таємними. Особливість історії японського мистецтва шпигунства полягає в тім, що в країні на визначеному етапі з'явилися родини, що заробляли на життя постачанням шпигунів протиборчим феодалам. Однак потрібно відзначити, що вони ніколи не сповідали якого-небудь таємного навчання і не ставили перед собою політичних цілей. Шпигунство було для них таким же бізнесом, як торгівля горщиками, різниця тільки в товарі.
Отже, не було "таємного навчання", не було "таємних кланів". А як щодо гонінь на "єресь"? Японія завжди було віротерпимою країною. А всі гоніння проти тих або інших релігійних рухів мали у своїй основі, як правило, економічні або політичні причини. Це вірно й у відношенні кланів ніндзя, що до середини XVI століття установили контроль над провінцією Ярма, але потім потерпіли поразку від військ об'єднувача Японії Оди Нобунаги, що активно подавляли усілякі сепаратистські тенденції.
У такий спосіб основні положення "історії нін-дзюцу", у тім виді, як вони подаються в роботах західних авторів, не витримують ніякої критики. І потрібно визнати, що щира історія середньовічного японського мистецтва шпигунства, так само як і воно саме, як і раніше залишаються невідомими поза Японією.
Так хто ж такі ніндзя, і що являє собою нін-дзюцу? Почати потрібно, мабуть, з того, що слово "ніндзя" з'явилося лише в ХХ ст. Раніше його еквівалентом було інше прочитання
