у своїх працях питання фізичного виховання розробляли лише частково (К.Ушинський, О.Духнович, А.Волошин, Х.Алчевська, С.Русова, І.Огієнко, І.Стешенко, І.Тимківський, І.Ставровський, а також великий князь — Володимир Мономах та багато інших) і педагогів, які працювали переважно над створенням досконалої національної системи тіловиховання. До них можна віднести Івана Боберського, Степана Гайдучка, Тараса Франка, Петра Франка, Едварда Жарського, Олександра Тисовського.
Унікальне місце серед українських педагогів посідає професор Григорій Ващенко. Він відомий нам як видатний педагог-мислитель, психолог, політик, але значно менше як послідовник ідей І.Боберського, як теоретик фізичного виховання, як творець національної системи тіловиховання.
Ідеї, погляди, що стосуються фізичного виховання і підтверджені історичним досвідом інших народів, Г.Ващенко виклав у книзі "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру". Вона вийшла в Мюнхені у 1956 році.
Вивчивши і глибоко проаналізувавши сисмеми фізичного виховання персів, греків і римлян він аналізує шведську і німецьку системи фізичного вихованя та розкриває зміст системи фізичного виховання визначає завдання гігієнічного (валеологічного) виховання, значення руханки, гри і спорту взагалі.
Перейшовши до проблем тіловиховання в Україні, Г.Ващенко обґрунтовує значення діяльності професора І.Боберського, якого називає "піонером в розбудові української системи тіловиховання".
Після такого ґрунтовного аналізу досвіду минулого, що стосується фізичного виховання, вчений формує засади творення української системи тіловиховання. До них належать такі:
1. Тіловиховання — це не окрема галузь формування людської особистості, а його органічна частина, яка міцно поєднана з вихованням розумовим, моральним, естетичним.
2. Завдання тіловиховання — не тільки в тому, щоб зміцнити здоров'я, розвинути рухові якості, а й сприяти утвердженню духовних сил людини, зокрема зміцненню її волі, вихованню наполегливості, вмінню керувати своїм тілом як знаряддям духу.
3. Керівники тіловиховання української молоді повинні знати завдання, які поставила перед народом історія: створення незалежної соборної України, розбудова її господарства, розвиток духовної культури. Виконання цих завдань вимагає певних якостей духу і тіла.
4. Керівникам тіловиховання необхідно ознайомитися з його історією у різних народів, бо вона повчальна з погляду і позитивного, і негативного.
5. Створена система фізичного виховання не може залишатися незмінною протягом багатьох років. Вона змінюється у зв'язку із новими завданнями, які ставить перед народом історія. Крім того, слід брати до уваги невпинний розвиток наук, що пов'язані з питаннями тіловиховання. Керівники фізичного виховання повинні ретельно стежитти за досягненнями науковців і вміло використовувати це у практиці.
6. У тіловихованні, як і в інших галузях виховання, останнє треба поєднувати із самовихованням. Це означає: а) вихованець сам розуміє потребу і сенс фізичного виховання; б) розуміє завдання, які стоять перед українським народом і усвідомлює свої обов'язки перед ним; в) не тільки ретельно і з бажанням виконує накази керівників під час походів і занять фізичними вправами, а й за певною системою сам займається тіловихованням.
7. Інакше тіловиховання, вважає Г.Ващенко, може обернутися на муштру, а вона, як відомо, не дає добрих наслідків у вихованні молоді.
Аспекти фізичного виховання, які висвітлені у педагогічній спадщині Г.Ващенка актуальні й нині при розв'язанні багатьох питань творення дієвої системи гармонійного розвитку людини-патріота. Творчі доробки наших педагогів допомагають розв'язати завдання, які сформулював Г.Ващенко: "розбудова господарства, духовної культури України і виховання людини, яка міцна духом і тілом, але такої, щоб у неї дух панував над тілом". У цьому головний сенс тіловиховання.
Література
1. Бондаревский Е.Я., Кодетова А.В. О школьньїх программах по физическойкультуревшколе. — 1987.— №3.— С.31; №4.— С. 32.
2. Ващенко Г. Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру. -Мюнхен: "Авангард", 1956. - 54 с.
3. Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді засобами фізичної культури. — Київ, 1993.
4. Вьіготский Л.С. Собр.соч. в 6-ти т. Т.2. — М., 1982; Т.З. — М.,
1983; Т.6. — М., 1985.
5. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К., 1995.
6. Гук Е.П. Профессионально-прикладная подготовка на уроках // Физическая культура в школе, 1986. — № 10. — С. 21; № 11. С. 20; 1987 — №3. — С. 22; №4. — С.19.
7. Деркач А.А., Исаев А.А. Педагогическое мастерство тренера. — М.:ФиС, 1981.
8. Завацький В.І., Маковецький В.І. До питання гуманізації навчання спеціалістів фізичної культури в умовах вищого навчального закладу / / Конференція: підготовка спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники: В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 447 - 449.
9. Курпан Ю.И. Знать й уметь // Физическая культура в школе, 1994.— № 1. — С. 49.
10. Лесгафт П.Ф. Собрание педагогических сочинений. — Т.2. — М, 1952.
11. Матвеев А.П. Образовательная учебная программа // Физическая культура в школе, 1996. — № 1. — С. 34-37.
12. Окопний А. Тіловиховання у творчій спадщині Григорія Ващенка // 36. наукових праць "Фізичне виховання, спорт і культура здоров'я у сучасному суспільстві". — Луцьк, 1999. — С. 70-73.
13. ОсновьІ педагогического мастерства / Под ред. И.А.Зязюна. — М., 1989.
14. Петровская Е.К. Здоровий образ жизни // Физическая культура в школе, 1995. — № 2. — С. 74.
15. Станкин М.И. Спорт й воспитание подростков. — М.: ФиС, 1983.
16. Стельмакович М.Г. Українська народна педагогіка. — К., 1997. — 240 с.
17. Шаулин В.Н. Обучение двигательньш действиям с позиций гумманизации // Физическая культура в школе, — 1994. — № 2. — С. 20.
18. Шиян О.А. Современньїе концепции гуманизации педагогического сознания в США // Автореферат дис. на соискание ученой степени канд.пед.наук. — М., 1996.
19. Ященко Л,Б. Закаливание — путь к здоровью // Физическая культура