нам воно святе!.." – слова Івана Франка на честь Січової ідеї. Під впливом січового руху виховувалось усе молоде селянське покоління, зростала національна свідомість, зникали рештки рабської психології, що її століттями насаджували вороги українського народу, зростав новий тип українця, що віднайшов свою людську та національну гідність, своє місце у світі [3, 62-74].
Усіх "Січей" в Галичині разом з "Січами" на Буковині перед початком першої світової війни було понад 1000. Мали вони більш як сто тисяч членів, що для того часу було великою силою.
Від 1900 до осені 1910 p. центром січового руху було місто Коломия, тут знаходився і "Головний Січовий Комітет" (ГСК), головою якого був д-р Кирило Трильовський, а його дуже працьовитим секретарем – Іван Чупрей. Коли ж у 1910 p. д-р Трильовський переїхав до містечка Яблонова, то й там опинилася січова централя. В Коломиї д-р Трильовський видавав січові часописи і все це розходилося десятками тисяч примірників [3, 62-74].
1912 року засновано "Український Січовий Союз" на крайовому з'їзді "Січей" у Львові. Тоді й обрано Генеральну старшину (д-р Кирило Трильовський – генеральний отаман, Ярослав Веселовський - генеральний осавул, Микола Балицький - генеральний писар, Сидір Всенників – генеральний скарбник, Дмитро Катамай – генеральний обозний, Федір Калшюнич – генеральний чотар) [3, 62-74].
Коли ж 7 березня 1913 року Український Січовий Союз одержав від галицького намісництва затверджені статути першого товариства Українських Січових Стрільців, діяльність Українського Січового Союзу було поширено і на їх стрілецькі товариства: створено стрілецьку секцію на чолі з Дмитром Катамаєм [3, 62-74].
З'їзд "Січей" ухвалив мережу січової організації [3, 62-74]:
Український Січовий Союз – усі руханково-протипожежні товариства "Січ" і всі товариства "Українські Січові Стрільці" в Галичині, які виходили з того, що їх членами могли бути лише українці світського стану. Завданням Українського Січового Союзу було підтримувати одностайність в січовому й стрілецькому рухах, поширення, перевірка його.
Ці завдання Український Січовий Союз виконував за допомогою Січових З'їздів Крайової Січової Ради і Генеральної Січової Старшини.
1. Крайовий Січовий З'їзд – це збори делегатів усіх "Січей", Повітових Січових Рад і товариств "Українські Січові Стрільці" Галичини, за винятком Буковини, яка мала свій окремий "Союз Січей". Кожна "Січ" – Повітова Січова Старшина і товариства "Українські Січові Стрільці" висилали на цей з'їзд по два делегати, з відповідними повноваженнями. Крім того, в ньому брав участь кожний повітовий отаман або повітовий осавул. Крайовий Січовий З'їзд збирався на скликання Генеральної Старшини принаймні раз на три роки. Місце з'їзду визначала за кожним разом Генеральна Січова Старшина.
2. Крайова Січова Рада складалася з повітових отаманів і з членів Генеральної Старшини. Рада збиралася щороку восени, аби звітувати про січовий рух, укладати план подальшої праці та обрати Генеральну Старшину. Крайову Січову Раду скликала Генеральна Старшина тоді, коли йшлося про справи особливого значення.
3. Генеральна Січова Старшина. До неї належали: генеральний отаман; генеральний осавул; генеральний писар; генеральний скарбник; і генеральний обозний; а також – два генеральні чотарі.
4. Повітова Січова Рада складалася з усіх кошових "Січей" і товариств "Українські Січові Стрільці" одного судовою повіту. Вона обирала Повітову Січову Старшину з дев'яти членів.
Історичною заслугою "Січей" було те, що вони підготували народ до майбутніх історичних подій, в яких могла брати участь лише вихована, солідарна, національно-свідома нація.
Коли ж напередодні першої світової війни збройний конфлікт між Росією та центральними державами виглядав неминучим, тоді від Українського Січового Союзу запропоновано організувати товариства "Українські Січові Стрільці". Вони мали підготувати українську молодь як воїнів власного національного війська для боротьби за волю України. Прийшов час замінити січові топірці крісами, а січові стрічки – стрілецькими одностроями. Послу Кирилу Трильовському вдалося вибороти й українцям належне право мати товариства військового характеру.
18 березня 1913 p. у Львові в залі "Повітової Січі" відбулися перші установчі збори товариства "Українські Січові Стрільці", кошовим якого став Володимир Старосольський. Січова ідея вродила стрілецьку. До війни в Галичині було 96 стрілецьких товариств. А коли настали часті потреби, десятки тисяч січовиків зі своїми прапорами, з січовими піснями об’єдналися у новітнє Січове Військо – Легіон Українських Січових Стрільців. Ще донедавна з топірцями, а тепер у Карпатах – з крісами в руках [3, 62-74].
Таким чином, збройний виступ Січових Стрільців відновив перервані традиції славного Запорозького лицарства.
Отже, розглянувши історію сокільського та січового руху в Західній Україні на початку XX ст., можна дійти висновку: як сокільський, так і січовий рух утворилися із невеликого гурту (сокільський – у Львові, січовий – у покутському селі Завалі) і за короткий час розрослися у великі й широко розгалужені організації.
"Сокіл"-батько і "Січ"-мати – два основні вогнища української руханки в Галичині на початку XX ст. Окрім них ще до початку першої світової війни існували численні товариства й гуртки – туристичні, пластові й стрілецькі.
На тодішній час Галичина виходила на одну з передових європейських позицій щодо охоплення мас фізичною культурою. Сокільський і січовий рух в Західній Україні (тобто в Галичині і на Буковині) породили стрілецький рух.
Ідея духовного й фізичного відродження нації, розпочата в сокільськім та стрілецькім русі, дала поштовх розвитку українського спортивного та олімпійського руху.
Розділ 2. Національно-патріотичні засади Січового гімнастичного руху (1900-1925 pp.)
2.1. Історичні, моральні, демократичні та практичні засади
Січовий рух, який на початку XX століття набув серед українського селянства масового характеру тому, що селянин вбачав у ньому можливість вирішити свої національно-визвольні сподівання