Масовий розвиток та поширення сільських січових товариств у краю привернув увагу графа, не лише ворога "Січей" з його заявою: "Я повинен знищити "Січі", а й жорстокого мучителя українського народу, про який він говорив: "Може навіть смердюче бидло до мене йти на аудієнцію – лиш би говорило по-польськи". Але всьому приходить кінець. У квітні 1908 p. Мирослав Січинський – високий симпатичний 21-річний студент університету, член товариства "Січ", вбиваючи графа в його резиденції заявив: "Я, М.Січинський, син українського народу за криваві звірства над моїм народом засуджую вас, граф, на смерть, що і виконую" [12, 37-42].

Привертає увагу і той факт, що з сокільсько-січовими організаціями вели запеклу боротьбу не лише польські шляхтичі, а й поширені тут і підтримувані царською Росією москвофіли, які обсіли Галичину, що яскраво проявилося під час окупації Галичини і Буковини російськими військами в 1914-1915 рр., ворожого ставлення царської влади до всього українського національного життя. В липні 1914 р. штаб діючої армії видав документ для широкого ознайомлення офіцерів, у якому вказувалося на значення сокільсько-січового руху Галичини, його розвиток і поширення як "целого мазепинского движения", подаються характеристики керівників гімнастичних товариств та їхні домашні адреси. Адже мрією російських шовіністів було і залишається якнайшвидше "водрузить русское знамя" на вершинах Карпатських гір [12, 37_42].

Перша світова війна стала причиною розпаду Австро-Угорської імперії, а героїчна боротьба у визвольних змаганнях за свою державу закінчилася перемогою поляків. Близько 100 тис. осіб було арештовано на період 1919-1922 pp. Термін "українець" було заборонено, а в 1920 p. Українській Галичині дано офіційну назву "Східна Малопольща". Силою польських військових команд, жандармерії, поліції, членів військово-спортивного, терористичного "Звйонзку стшельцув" (Союзу стрільців), що створений у Львові ще 1910 p. самим Ю.Пілсудським, йшло переслідування всього українського життя, нищення культури, економіки, церкви. Арештовували кожного восьмого українця. Лише у Львові було ув'язнено 612 священиків. Серед них був і Перемишлянський єпископ, визначний культурно-освітній, сокільський діяч краю Й.Коциловський, перший керівник тіловиховання у львівському "Соколі", який у 1896 p. склав іспит у Празі на вчителя фізкультури. В той же час шовіністичні ідеї на терені сокільства утверджували і поширювали польські ксьондзи. Зокрема, львівський біскуп Бандурський, освячуючи польські спортивні споруди, у промові до членів "Сокула" наголошував на тому, що західноукраїнські землі – це польські рубежі, і поляки повинні бути на них господарями. Особливу активність проявляв військово спортивний "Союз Стрільців, значно поширений у галицькому краї. Зокрема, лише на території Тернопільського воєводства у 1939 році "Союз" становив близько 12139 чл., у 633 відділеннях якого було ще й 487 жінок. Загони "Стшельцув" були використані в найчорніші ганебні дні т. з. "пацифікації" (умиротворення, осінь 1930 p.), що проявилася у знущанні над українським населенням, членами сокільсько-січових, лугових, спортивних товариств, клубів. Громадяни села Глібова Скалатського повіту Тернопільського воєводства у скарзі до воєводи на членів сільського "Союзу стрільців" жалілися, що останні у вересні-жовтні 1930 p. тероризують молодь товариств "Сокіл", "Луг", а голова "Союзу" Ю.Наливайко заявив, що будуть нападати на поодиноких активістів товариств, щоб усіх вирізати. У с. Дороговичі на Львівщині учасники екзекуції до смерті побили молодого селянина Андрія Ковальчука, який, упавши на землю, почув лише слова "За політику, за "Соколи". Взагалі під час "пацифікації" у краї було заарештовано понад дві тисячі українців. Як підтверджують архівні матеріали та сокільська преса, підступні чорні сили, налякані масовим розгортанням сокільського руху, не зупинялись і перед фізичною розправою над зразковими провідними членами сокільсько-січових, пластових товариств. Лише в липні 1924 p. були підступно вбиті чотар сокільського гнізда с. Язониця Руська Кам'янко-Струмилівського повіту Олексій Литвин, а в містечку Холоїві Радехівського повіту – заступник начальника товариства "Сокіл" Микола Білозір. "З-поміж сокільської сім'ї, – оповіщалося у некролозі часопису "Сокільські Вісти", – відійшов тихий, спокійний сокільський працівник, повний сил і надії на майбутнє. Користувався великою пошаною як ремісник, був взірцевим соколом для всіх інших. Не важко здогадатися, що то була рука вбивці із військово-спортивного "Союзу Стрільців" [12, 37-42].

Про Ольгу Левицьку-Басараб – "жінку з легенди", "великомученицю" – її життя та смерть подавали у свій час публікації провідні видання світу. Її ім'ям були названі українські жіночі організації, товариства, спілки. Нею пишалася вся українська еміграція. У рідному краї це ім'я заборонялося. Випускниця перемишльського "Інституту для українських дівчат", співзасновниця дівочої дружини "Пласт", першої жіночої стрілецької роти, до якої ввійшли всі 33 члени товариства "Січ", зв'язкова УВО (Української військової організації) замучена польськими катами у львівській тюрмі зимою 1929 p. "Вмираю замучена. Помстіть!" – видряпала вона нігтем заповіт у камері-одиночці тортур [12, 37-42].

Крім масових терористичних акцій, фізичного нищення провідних діячів гімнастично-спортивного руху польські шовіністи вдавалися ще й до нищення українських спортивних споруд. Вони розуміли, що збудовані на кошти з пожертвувань ці споруди є центром не лише спортивних змагань, а й всього національного культурно-просвітнього відродження українців краю. Зокрема, з 2 на 3 листопада 1928 p.