Попри вищезгадані акції польський уряд 26 вересня 1930 p. вдається до розпуску спортивно-патріотичного товариства "Пласт" із суворою забороною його подальшої діяльності, хоча воно діяло на легальних засадах. Цей акт заборони було заздалегідь сплановано, і він завдав відчутного удару по підготовці національних кадрів. Адже 80 відсотків вихованців "Пласту" були при керівництві українських освітніх, економічних, культурних, наукових, фізкультурно-спортивних установ краю. Серед них С.Бандера, Р.Шухевич, П.Франко, Г.Коссак, О.Степанів, Б.Кравців, Н.Гірняк, О.Левицький, О.Тисовський, Р.Сушко, К.Зарицька, М.Лебідь і сотні інших. Жертвами польських шовіністів стали пластуни Д.Данилишин і В.Білас, страчені у львівській в'язниці 23 грудня 1932 p. [12, 37-42]

Згідно з рішенням уряду львівського воєводства було заборонено діяльність і розпущено 4 серпня 1937 p. Український спортивний союз (УСС), його організації і клуби, серед яких Український студентський спортивний клуб, редакція часопису "Спорт", СК "Богун" у Львові, "Плай", "Український робітничий спортивний клуб", Польська адміністрація мотивувала розпуск УСС тим, що Союз загрожував безпеці й громадському порядку держави, а в УСС панують украй націоналістичне настроєні елементи [12, 37-42].

Та все ж владні структури австрійсько-польської, а з 1919 р. польської адміністрації використовували вищу школу, костьол і спорт як основні форпости на східних "кресах". Польське гімнастичне товариство "Сокул", що діяло тут раніше українського майже на 30 років, виконувало важливу політичну, військову місію, адже саме Львів, а не Краків чи Варшава, був колискою всепольського сокільства, спортивних товариств і клубів, піонером розвитку окремих видів спорту, польського олімпійського руху. У будівництві спортивних споруд міжнародного рівня допомогу надавали як львівська адміністрація, так і військове відомство. Зокрема, новий стадіон на Погулянці, околиці Львова, збудовано силами десятого піхотного полку. Спортивний комплекс імені президента І.Мосціцького у Львові споруджено 26 піхотним полком і був єдиною спортивною спорудою у Польщі. До його складу входили два плавальних басейни. стрільбище, велотрек. І разом з тим бюджетом Польщі на 1931 рік виділялося 9 млн. злотих на потреби спорту та фізичного виховання. Саме львів'яни в передвоєнні і повоєнні роки прославляли польський спорт на стадіонах Відня, Будапешта, Праги. Львів'янин В.Понурський виступав на VІ Олімпійських іграх 1912 p. у Стокгольмі. Львівський спортивний клуб "Погонь", заснований у 1907 p., вважався колискою всепольської легкої атлетики і в 1938 p. був визнаний найкращим спортивним клубом польської держави. І це невипадково, адже щедрим меценатом цього СК на східних "кресах" був маршалок Едвард Ридз Смігли, виходець із Бережан [12, 37-42].

Але й після 1939 p. більшовицький тоталітарний геноцид не обминув гімнастично-спортивний рух Галичини і порівняно з польськими репресіями був набагато жорстокішим. Переважна більшість керівників спорттовариств, клубів, гімнастичних організацій та національне свідомі, активні спортсмени попали під колеса репресивної пекельної більшовицької машини. Всі вони ще до "визволення" були внесені до списку українських буржуазних націоналістів, "ворогів народу" і більшовизму, контрреволюціонерів, агентів міжнародних імперіалістичних розвідок тощо. Адже в масових товариствах в довоєнні роки проводилася велика національна справа – йшло постійне формування національної свідомості й самоутвердження української молоді, активного протистояння польському шовінізму. Назви клубів "Україна", "Тризуб", "Богун", "Пролом", "Довбуш", "Поділля" тощо – свідчать і про національне наповнення їх діяльності. Лише з футбольної дружини СТ "Україна" дев'ять гравців було закатовано, розстріляно або померли в таборах Казахстану, Сибіру, Соловків [12, 37-42].

Трагічно склалася доля першого голови СТ "Україна" (1911) Матвія Івановича Яворського, випускника Львівського університету, доктора політичних наук (1912), старшини легіону Українських січових стрільців, з 1929 по 1932 p. – академіка Всеукраїнської академії наук. Повіривши в "більшовицький рай", він був першим у списку 134 ув'язнених – "українських буржуазних націоналістів", засуджених особливою трійкою НКВС до розстрілу. Серед них було чимало галичан-інтелігентів, фундаторів сокільського, пластового, спортивного руху, зокрема відомий учений географ, академік С.Рудницький – співзасновник СТ "Україна" (Львів), перший галицький лещетар (1912), друг і однодумець І.Боберського та І.Франка, а також сокільсько-пластові діячі Галичини П.Демчук, В.Дідушок, вихованець львівського сокільського театру Л.Курбас... Усіх було страчено 3 листопада 1937 року. В липні 1941 p. розстріляно більшовиками у львівській в'язниці останнього довоєнного голову (1935-1937 pp.) крайового Українського спортивного союзу (Львів) Ореста Радловського. Жертвами більшовицьких репресій стали С.Горук – отаман легіону УСС, начальник штабу УГА, співзасновник "Сокола-батька", перший керівник Сокільського стрілецького куреня, який страчений у холодному Білому морі біля Соловецьких островів; син Великого Каменяра Петро Франко – один із фундаторів пластового руху, товариства "Сокіл", тенісу, засновник галицької авіації, командир авіаполку УГА, який загинув від кулі радянського охоронця потягу біля станції Прошва на Тернопіллі. Біля тисячі в'язнів убили енкаведисти у Дрогобицькій тюрмі. Від їх рук загинув Іван Чмола – один із засновників пластового руху, стрілецьких товариств у Львові, полковник УГА, викладач гімназії. Жертвою репресій НКВС став і один з найактивніших членів тернопільського "Сокола", начальник вишколів, душа і мотор Товариства, його поет і композитор, правник, батько двох синів Артем Луговий: розстріляний у Тернопільській в'язниці 29 червня 1941 року. Не обминула московсько-більшовицька каральна система членів та керівників УСТ "поділля" – одного із провідних і найстаршого в Галицькому краї спортивного