Француз Н. де Бартеон дає таку характеристику запорозьких козаків: "Ці люди виросли в праці, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здатні до війни, як готи, засмаглі на сонні, як індійці, і жорстокі, як сармати. Лени в переслідуванні ворога, схожі на гурків у підступності, подібні до скіфів у люті, вони християни за своєю вірою" [17, 98]. Весь цей набір порівнянь і епітетів у Бар-тсона виказує його емоційне захоплення козаками, яких він щедро наділяє на-й--вищими й найгрізнішими військовими якостями, притаманними різним народам.

Західні автори XVII і особливо XVIII ст. любили порівнювати Запорозьку Січ з уславленими містами-державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. Й. X. Енгель опублікував у 1790 р. латиномовну магістерську дисертацію на досить оригінальну тему: порівняння "військових республік" давніх спартанців, крітян і українських козаків. П. Меріме та Ш. Лезюр порівнюють запорожців з римлянами. Посол Венеціанської республіки Альберт Віміни, що був в Україні 1650 р., порівнює козаків із спартанцями.

Шеррер у книзі "Анапи Малоросії", що вийшла 1788 р., порівнює козацьку республіку з республіками Спарти й Риму. Та водночас Шеррер знаходить і історичну відмінність між козацькою республікою та республіками античності: виховані, як спартанці, й призвичаєні до війни, як римляни, громадяни козацької республіки, однак, ніколи не прагнули до завоювання чужих земель, а лише до захисту своїх вівтарів і домашніх вогнищ, і з чим вони ніколи не могли примиритися, так це з несвободою.

Як зазначає Старовольський, усі вони з поспільства, зібрані з наших сіл та містечок, не мають освіти, але незважаючи на це мають у своїх таборах дисципліну стародавніх римлян, а воєнною мужністю та досвідом не поступляться жодній нації в світі.

Американський історик Джордж Вернадські в книзі "Богдан – гетьман України" порівнює політику українського гетьмана з діями Олександра Македонського, а козацькі війни – з війнами античних часів, приміром, облогу Збаражу – з облогою Трої, битву під Пилявцями – з битвою при Каннах. Запорожжя дослідник називає "Новим Світом" Східної Європи, а дух, ідо панував у козацькому середовищі – "духом піонерів-першопрохідників Північної Америки". Січовиків він порівнював з мінітменами – американськими колоністами, добровільними вояками народної міліції, які повсякчас були напоготові зі зброєю в руках дати відсіч британським колоніальним військам.

Отже, підсумовує американський історик, запорожці цілком справедливо називали себе "лицарями" [23].

Виходячи з цього, можна дійти висновку, що запорожці створили досить ефективні спеціальні фізичні і психофізичні вправи, спрямовані на самопізнання, саморозвиток, тілесне, психофізичне та моральне вдосконалення воїна. Ця система, за твердженням сучасників, була однією з найкращих у світі. Вже цитований С. Старовольський зауважує, що якби до неї залучити найкращу молодь з цілого королівства та дати їм воєнну науку під керівництвом комендантів і шляхетських тисяцьких, то жодний християнський монарх в цілому світі не мав би в своєму королівстві сили, рівної польському королеві.

Про те, що Січ була своєрідною школою лицарства та мужності, яку проходило багато українців, пише Проспер Меріме: "Сюди приходили вчитися воєнному ремеслу, вправлялись у морських походах, пробували свого хисту в якійсь відважній вилазці" [3, 120]. І далі: "...Більшість українців у молоді роки воювали в рядах запорозького війська" [3, 120].

На велику популярність козацької науки вказує і такий іспит: майбутній козак повинен був пропливти певну відстань супроти течії в смузі Дніпровських порогів.

Але й то не все. Запорожці приймали на Січ, як запевняє А. Сокур, лише того, хто, осідлавши дикого лошака – чолом до хвоста! – без сідла й вуздечки, міг проскакати полем і повернутися неушкодженим.

За словами Й. Мюллера, козаки відбирали з сільської моделі "найхоробріших, котрі не цураються зброї" [16, 133]. Про те, що не всі втікачі, які прибували на Січ, ставали козаками, пише і О. Апанович. Серед населення Запорозької Січі майже половину становили селяни, які займалися хліборобством й городництвом, частково скотарством.

Якщо новачок і вступав у Січ, то ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчив козацькі правила і військову науку.

Клавдій Роно, англійський резидент у Петербурзі, писав (1736 р.): "Запорожці приймають до свого братства загалом усі, без різниці, національності, якщо приймуть грецьку віру і погодяться перейти семилітню пробу (підготовку) перед наданням звання лицаря... Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві лише люди дуже сильні і добре збудовані (тілом), але кожний може бути прийнятий як хлоп або помічник (послуговувач)..." [17, 354].

У працях інших дослідників вказується й на меншу тривалість строку перебування на початкових стадіях козацької школи. Хто хотів стати козаком, мусив наперед служиш три роки в старого козака за чуру. Чура (слуга) робив усяку роботу, а потім, коли навчився від того козака орудувати зброєю і набирав справності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли [31, 48].

Виходячи з наведених історичних відомостей, можна дійти висновку про те, що єдиних критеріїв відбору молодих козаків не існувало. Справжнім козаком ставав лише той, хто проявив себе у військовому поході, довів свою військову зрілість і здатність переносити всі негаразди військового життя.

У кожного статечного запорожця був джура. Судячи з етимологічного значення, слово "джура" або "чура" означає полонений; із таким значенням воно вживалося в арабів; у середньоазіатських сармагів "джура" означає невільник, раб. Але це були не просто слуги при кошовому чи інших старшинах. Вони чистили старшині зброю, їздили разом з ними в походи, вчились в них військовій