Джури поряд з іншими обов'язково вчилися в січових школах. В школі, що існувала при церкві Святої Покрови, навчались хлопчики. Туї було два відділи: в одному вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів та дияконів, їх було завжди 30. У відділі молодиків вчились сироти, хрещеники козацького старшини та інші діти [20]. У школі вихованці оволодівали читанням, письмом, хоровим співам і музикою. Їх привчали до національного способу життя та поведінки, оборонно-військової справи.

У школах здійснювався суворий курс фізичного та військового виховання. С. Сірополко, що досліджував систему виховання в Січовій школі, писав: "...Молодиків у школі і поза школою вчили Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоре стріляти та списом колоти" [9, 56]. Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном. Вихованців вчили добре маскуватися в різних умовах, від чого часто залежало їх життя. Сюди належало перебування під водою за допомогою очеретини: "...Виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши до рота, поринає в воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досить довго сидіти під водою, поки татари відходили далі" [17, 28].

Усе це фізично розвивало учнів, підносило їх дух, вселяло оптимізм, віру в свої сили, можливості. Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, під час народних ігор змагалася на спритність, силу, винахідливість, точність. Традиційними були змагання на конях (скачки, перегони та ін.).

Козацька молодь постійно розвивала свої природні задатки, вдоскона-лювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьби.

Кожну весну вище Дніпровських порогів козаки влаштовували змагання з веслування поперек бурхливої річки. Перемагав той, чий човен фінішував на протилежному березі точно навпроти місця старту.

Часто проводились змагання в пірнанні у воду. Для цього старшина впускав прокурену люльку в річку, і молоді козаки навипередки пірнали, щоб дістати її із дна. Особливо почесне вважалося взяти люльку з річкового піску без допомоги рук – одними зубами – і так винести її на поверхню.

А в непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найдосвідченіших запорожців в постійній праці загартовувала своє здоров'я, силу і спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство, постійні змагання з веслування.

Найвідповідальнішим випробуванням для молоді було подолання Дніпровських порогів, і тільки тоді, як вже зазначалося, вони отримували звання "істинного" запорозького козака [33].

Подолати пороги було справою вельми важкою і небезпечною. Ось як описує перехід через пороги Е. Лясота: "Пороги – це підводні камені або скелясті місця, де Дніпро тече через суцільне каміння й скелі, частина з яких під водою, частина на рівні з нею, а деякі виступають високо на водою, тому пливти дуже небезпечно, особливо коли вода низька. В небезпечних місцях люди виходять, й частина їх притримує човни на довгих мотузках чи линвах, а частина заходить у воду, підіймає човни над гострим камінням і переносить. При цьому ті, хто притримує човни линвами, повинні уважно стежити за тими, хто у воді, й натягати чи попускати линви за їх командою, аби човен не вдарився, бо його легко пошкодити" [13, 103].

Під час запорозьких герців джури теж виїжджали за січові окопи і, дивлячись на козаків, починали й собі боротися та виробляти всілякі витівки, набуваючи хисту та завзятій. Досвідчені козаки, козацька старшина уважно й прискіпливо, з відповідальністю перевіряли загартованість і витривалість новобранців на спеку й холод, дощ і сніг, брак одягу й їжі.

Водночас зауважимо, що навіть тоді, коли молодика приймали до "істинного" козацтва, він не залишав заняття фізичними вправами. В Запорозькій Січі, так само як і в стародавній Греції, існував культ фізичної досконалості. Людина, яка була фізично недосконала, відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове товариство ніколи не вибирало в старшини. З цього приводу сучасник козаків німецький дослідник Мюллер писав: "Військо без вождя – тіло без душі, а у міцного вождя – міцне тіло. Виходячи з військової необхідності, вони обирають вождя серед сильних людей. Таким могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько Підкова" [16, 134].

Хороший фізичний розвиток мали Б. Хмельницький, П. Сагайдачний, Г. Богун, І. Свірчевський та ін. А про гетьмана Мазепу французький дипломат Жан Балюз писав: "...Тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього знаменитий" [15, 123].

Тому більшість запорожців вільний свій час використовували для фізичної підготовки, зокрема об'їжджали коней, вправлялися в стрільбі, фехтуванні на шаблях. Аналогічні свідчення наводить і Д.І. Яворницький: "Хто об'їжджав коня, хто розглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, а хто просто лежав на боку, розповідаючи про власні подвиги на війні..." [35, 243].

У той час чималою популярністю користувалися різноманітні змагання на силу, спритність, витривалість.

Як стверджує А.Ф. Кащенко, козаки, побравши з військового косяка своїх