Таке розуміння самовиховання відображає два основних моменти, які складають його сутність:

Самовиховання як систематична діяльність людини спрямована на вироблення (або вдосконалення) в себе моральних, фізичних, естетичних, інтелектуальних якостей, навичок поведінки у відповідності з соціальними нормами (В.М.Мельников, 1987).

За В.О.Сухомлинським (1975), "...самовиховання – це не щось допоміжне у вихованні, а міцний його фундамент. Ніхто не зможе виховати людину, якщо вона сама себе не виховує" [13].

Суттєве значення для теорії самовиховання мало виявлення його рушійних сил. Спираючись на дослідження вчених філософів і психологів про соціальну природу людини, про розвиток її свідомості й діяльності, Л.І.Рувінський (1973) вказує на провідні фактори самовиховання. Він відзначає: "В основі розвитку явища самовиховання лежить становлення й рух взаємопов'язаних процесів зміни позиції людини у взаємодії з зовнішнім світом і усвідомлення особистості. Самовиховання, детерміноване суспільними умовами виховання, стає по мірі свого розвитку найбільш стійким" [12].

Рушійні сили самовиховання майбутнього вчителя визначаються як зовнішніми, соціальними вимогами й очікуваннями, так і власним ставленням до цих вимог і сподівання. Переборювання внутрішніх суперечностей, які виникають між цими двома факторами (або сторонами) й є, по суті, процесом саморуху й самозміни студента. Але в даному випадку позиції особистості, її зростаюча характеристика доповнюється характеристикою її професійної спрямованості (С.Б.Єлканов, 1989).

Розглядаючи самовиховання як діяльність і вищу форму активності, не можна забувати, що ця діяльність, як і будь-яка інша, є своєрідним соціальним досвідом, яким необхідно оволодіти. Не було покоління, яке б так чи інакше не займалось самовихованням у відповідності з вимогами свого часу.

Як самовиховання є продовженням і умовою суспільного виховання, так і професійне самовиховання – продовженням і умовою успіху професійного виховання вчителя (С.Б.Єлканов, 1987).

Слід сказати, що самовиховання, як свідома і цілеспрямована діяльність людини по вдосконаленню своєї особистості, повинно розглядатися перш за все з точки зору змісту того, що повинно вдосконалюватися. Майбутній вчитель фізичної культури ставить перед собою мету – як можна краще підготуватися в стінах вищого навчального закладу, а, отже, саме там зміст (завдання) професійного самовиховання повинні виявитися.

Розділ 2. Процес професійного самовиховання вчителя фізичного виховання

2.1. Поняття професійного самовиховання вчителя фізичного виховання

Досвід підказує, що розуміння значної ролі самовиховання в спортивній діяльності дозволяє керувати процесом формування цієї цінної якості особистості майбутнього вчителя фізичної культури. Як зазначає Г.І.Опарєв (1972), самовиховання в період навчання у вищому навчальному закладі і студентів повинно стати одним з найважливіших факторів формування особистості фахівця з вищою освітою.

Професійне самовиховання майбутнього вчителя виникає як одна з умов задоволення потреби утвердити себе в ролі вчителя, зайняти належне місце в суспільстві за допомогою своєї професії.

Майбутня професійна діяльність виступає в свідомості студента не стільки соціальне важливе явище, як суб'єктивна, особистісна цінність. Оволодіти цією цінністю, стати суб'єктом професійної педагогічної творчості – це стрижнева лінія активності майбутнього вчителя у всій його навчально-пізнавальній і суспільно-корисній діяльності, активності не тільки у засвоєнні предметного змісту своєї спеціальності й майбутньої діяльності, айв розвитку й самовдосконаленні своєї особистості.

В основі мотивації самовиховання студента лежить ціла сукупність спонукань. Крім того, внутрішню основу самовиховання складають потреби в самовдосконаленні, здібності наполегливо вивчати себе, думати про свою роботу в перспективі, уміння подивитись на себе ніби збоку, об'єктивно оцінити свої можливості, постійно контролювати свою поведінку, оперативно вносити зміни в свою навчальну діяльність та поведінку. Важливим успіхом в роботі над самовихованням є максимальна самокритичність, висока громадська відповідальність за свої дії й спосіб життя, послідовна наполегливість в досягненні поставленої мети.

Процес самовиховання має свою логіку, свої етапи розвитку, методи, прийоми й засоби. До числа основних методів самовиховання відносимо: само-обов'язок, самоорганізація життя й діяльності, самоаналіз й самозвіт. В процесі самовиховання слід активно використовувати й такі прийоми, як само-переконання, самонавіювання самокритика, самозасудження тощо.

Практика свідчить про те, що головне в процесі самовиховання – це вміння керувати собою, домагатися поставленої мети. При цьому, звичайно, необхідний постійний контроль, критичний аналіз своєї поведінки й постійне вольове напруження, інтелектуальні і моральні зусилля.

Отже, самовиховання можливе за наявності в індивіда здатності аналізувати свої дії й вчинки, ставити перед собою мету, що відповідає вимогам суспільства на певному етапі.

Зауважимо, що питання про самовиховання виникає на певному рівні розвитку свідомості та самопізнання людини, яка розвивається в різноманітних видах діяльності – ігрової, навчальної, суспільне корисної, трудової, в процесі спілкування. Воно нерозривно пов'язане із здатністю людини до самоаналізу та самооцінки, з її вміннями контролювати свою поведінку й діяльність, співвідносити їх з суспільними та власними вимогами.

2.2. Основні прийоми самовиховання

Самовиховання є виявом високого рівня саморегулювання особистості й виразно виступає на вищих ступенях процесу її морального розвитку. Це процес тонкий, інтимний, процес реальний, і при вивченні цього явища необхідно знати об'єктивні закономірності його протікання. Воно є категорією педагогічною. А.С.Макаренко свого часу зауважував, що педагогічна справа-то виробництво й робити його потрібно за технологією виробництва. Виходячи з цих позицій, самовиховання має чітку логічну структуру.

Програма самовиховання реалізується при допомозі прийомів, які можна поділити на дві групи: самостимулювання й самопримушування (рис. 1).

Коротко розкриємо зміст показаних на рис. 1 прийомів самовиховання. Прийоми самостимулювання включають самопереконання, самосхвалення й самонавіювання.

Самопереконання – це ніби дискусія з самим собою, міркування, зіставлення різних мотивів ("за" і "проти"). Правильні рішення можуть бути прийняті тільки при різнобічній оцінці всіх обставин. Тому в процесі самопереконання