Реальна практика професійного самовиховання вчителів показує, що вони досить часто користуються прийомами самонавіювання, навіть не завжди усвідомлюючи це, особливо в складних педагогічних ситуаціях.

Спостереження за студентами на педагогічній практиці дають підстави стверджувати, що вони користуються елементами самонавіювання порівняно легко і досить успішно. В бесідах зі студентами виявлено, що переважна більшість практикантів (54,8%) уявляють себе не практикантами, а вчителями, користуючись методом вживання в заздалегідь створений образ. Ефект самонавіювання може стати найбільш помітним, якщо студент буде ним користуватися систематично.

Самонавіювання часто називають самогіпнозом. Так його назвав німецький психіатр Й.Г.Шульц, який першим обґрунтував систему автотренінгу (1964). Засобів самонавіювання досить багато. При всій різноманітності методик самонавіювання необхідно враховувати особливості життєдіяльності людей в конкретному середовищі проживання, загальні фізіологічні закони, виходячи із вчення І.П.Павлова про вищу нервову діяльність [7, 208].

Цікавим є й прийом самопримушування, до якого відносяться: самозасудження, самозабороненість, самонаказ і самопокарання.

Самозасудження – це незадоволення своїми діями, поведінкою, спрямованістю мислення. Критичне ставлення до себе є показником духовного здоров'я особистості. Воно стимулює особистість до самовдосконалення, не дає людині самозаспокоюватися. Форма прояву цієї внутрішньо усвідомленої незадоволеності собою є неоднаковою. Це може бути і самокритика, і докір, що здійснюється у вигляді внутрішнього діалогу. А тим часом яку б форму не приймало самозасудження, воно все ж дає позитивні результати саморозвитку.

Самозабороненість – це відмова від власних намірів. Цей прийом спрямовує зусилля людини на виконання конкретних пунктів самообов'язку і допомагає реалізувати в першу чергу ті спонукання, які сприяють індивідуальному розвитку. Застосовуючи самозабороненість, людина ніби накладає табу на спокусу, відводячи її вбік наміченого шляху самовиховання.

Своєрідною формою самозабороненості є самонаказ.

Самонаказ – це вплив людини на свій емоційний стан шляхом дії мови. Це виконання нею певного задуму чи заборони: "Написати дипломну роботу!", "Вистояти!" та ін. Він сприяє реалізації програми самовиховання у важких умовах, допомагає виробити відповідні установки, мобілізуватися. Самонаказ сприяє також виправленню хибних установок і усунення небажаних або шкідливих звичок. Самонаказ, який відповідає провідним життєвим цілям людини, її переконанням, значно ефективніший, ніж самонаказ, даний всупереч бажанням. Вимовлення самонаказу вголос у переважній більшості випадків дає кращий результат, ніж говорити його про себе.

Буває і так, що навіть в повсякденному, звичайному житті самонаказ не виконується. Така форма слабовілля часто пов'язана з тим, що в людини утворилась негативна звичка заперечувати самонаказ, висувати при цьому різного роду докази для його невиконання.

В процесі самовиховання самонаказ використовується також з метою виправлення конкретних недоліків і виховання позитивних рис. Однак він не завжди сприяє здійсненню запланованої програми самовиховання. Вдамося до прикладу. Вчитель фізичної культури вирішив виправити свою неорганізованість. Він дає собі накази "приходити на роботу за 25 хв. раніше", але при цьому не виконує свій самонаказ. Така поведінка в певній мірі пов'язана з тим, що вчитель внутрішньо заперечує своє рішення, вдаючись до лжедоказів типу: "Ще встигну. Можна зайти до товариша" та ін. У такій ситуації самонаказ, який повинен у вольовому акті завершувати вибір рішення і сприяти його реалізації, переміщається в сферу боротьби мотивів, коли людина починає знаходити доказ, щоб його не виконати, і відмовляється від вольового зусилля. Відсутність такого переконання служить однією з причин непокори самонаказу. Тому в здійсненні вольового зусилля, спрямованого на реалізацію самонаказу, важливу роль відіграє самопереконання: людина знаходить нові докази, що підкріплюють і підсилюють мотиви виконання накресленої програми.

Для успішної організації самовиховання студентів дуже важливо, щоб вся виховна робота у вищій школі давала яскраве уявлення про сутність цього процесу, а також про шляхи, засоби й методи його здійснення. Та й успіх самовиховання в багатьох випадках залежить від того, ради якої мети воно здійснюється. Сама мета самовиховання і визначає характер методів та засобів його здійснення.

Початковим етапом на шляху самовиховання є самопізнання – дослідження, пізнання самого себе. Здатність до самопізнання притаманна лише людині і здійснюється вона за допомогою розуму. Складність самопізнання полягає в його орієнтованості на саму людину, на її внутрішній світ, багатий суб'єктивними, індивідуально-самобутніми чинниками. Воно необхідне для правильної адаптації людини до природного середовища, її ефективної соціалізації.

Необхідність самопізнання, а відтак і самовизначення з метою вдосконалення людини визнавалось ще в стародавній Греції, жерці якої викарбували на арці Дельфійського храму знамениті слова: "Пізнай самого себе".

Здатність до самопізнання не дана людині природою, а є результатом спілкування з іншими людьми в навчальній, трудовій, спортивній діяльності. Воно може бути стихійним, усвідомленим, організованим. Не всі володіють правильним критерієм самопізнання. Поняття самопізнання включає в себе процес пізнання типу нервової системи, природних задатків, рис характеру, своєї ролі в суспільному розвитку, в житті трудового або навчального колективу. Воно є важливим кроком на шляху самовдосконалення. Однією з умов успішного самопізнання, а відтак і ефективності самовиховання є глибоке вивчення властивостей своєї особистості: спрямованості (системи мотивів, мети, інтересів, ідеалів, переконань), характеру, темпераменту, здібностей, пізнавальних процесів (відчуттів, сприймання, уваги, пам'яті тощо).

В процесі самоаналізу необхідно робити наголос на аналізі результатів своєї діяльності, особистої поведінки, тому що людина може найбільш об'єктивно судити про себе саму, враховуючи свої реальні вчинки. Органічними компонентами самопізнання є самоспостереження і самоконтроль.

Самоспостереження – це спостереження людини за своїми вчинками, діяльністю, переживаннями. Воно дозволяє прогнозувати певну поведінку у певних емоційних станах і своєчасно включати гальма