Серед факторів, що обумовлюють рівень гнучкості слід в першу чергу виділити розтяжність м’язової тканини, якої визначається еластичними властивостями по смугової і сполучної тканини, що становить понад 30% м’язової маси.

Слід зазначити, що серед факторів, які обмежують рухомість суглобів, м’язова тканина найбільш піддається впливу. Довжина м’язів значно збільшується, порівняно з довжиною в стані спокою, при примусовому розтягуванні, а під впливом тренування суттєво поліпшується здатність йогодорозтягуванні. Однак надмірний об’єм м’язової маси , особливо якщо вінсформований переважно за рах3унок тренування в ексцентричному режимі,здатний суттєво зменшити розтяжність м’язової тканини і стати факторомякий обмежує рухомість у суглобах. У той же час при раціональній силовій підготовці, необхідному обсязі роботи, що сприяє розвитку гнучкості ціполіпшенню здатності м’язової тканини не перешкоджає прояву гнучкості.

Значно гостріше стоїть питання щодо еластичності і розтяжності сполучної тканини – зв’язок, сухожиль, фасцій, апоневрозів, капсул суглобів. Здатність до розтягування кожного із видів сполучної тканини визначається співвідношенням і особливостями сполучних волокон – колагенових і еластичних. Колагенові волокна складаються переважно із пучків паралельно розташованих дрібних, з’єднаних між собою цементуючою речовиною. Міцність і розтяжність колагену забезпечує наявність інтрата інтермолекулярних поперечних зв’язків між _____________ молекул колагену_______________________. Еластичні волокна навпаки добре розтяжні що обумовлюється їх структурою. Вони являють собою спіралеподібні поліпептидні ланцюжки, з’єднані між собою ковалентними зв’язками. При розтягуванні нетривкі ковалентні зв’язки розриваються і ланцюжки подовжуються, не взаємодіючи і не обмежуючи розтяжність один одного.

Цілком природно, що переваження в сполучній тканині тих або інших волокон значною мірою визначає їх розтяжність і здатність зазнавати впливу спеціального тренування. Однак розтяжність сполучної визначається не лише переважанням в її структурі того чи іншого типу волокон, а й особливостями взаємодії колагенових волокон між собою. Розтяжність зв’язок, сухожиль, фасцій, м’язів, апоневрозів, капсул суглобів забезпечується особливим розташуванням складових частин, перш за все пучків волокон сполученої тканини.

Найменшою розтяжністю відзначаються апоневрози і фасції – волокниста сполучна тканина, що складається із суспільних нерозтяжних мембран різної товщини.

Трохи більшу розтяжність мають сухожилля. Вони складаються із щільних паралельних пучків колагенових волокон, між якими знаходиться тонка еластична сітка, що дозволяє сухожиллям розтягуватись. Сухожилля оточує щільна сполучнотканинна оболонка, що перешкоджає розтягуванню: через неї проходять нервові закінчення, які надсилають до ЦНС сигнали щодо стану напруженості тканини сухожилля.

Однак найбільшою розтяжністю і здатністю до тренування надійніші зв’язки, що складаються із паралельно розташованих тяжів еластичних волокон. Товсті, тонкі, округлі, сплющені еластичні волокна часто розгладжуються, розходяться під гострими кутами, утворюючи витягнуту сітку. Під впливом системи раціонального тренування, основаного на використанні широко амплітудних м’яких рухів, що виконуються з невисокою швидкістю і спрямовані на удосконалення нервової регуляції м’язової напруженості м’язової тканини, яка розтягується. Це яскраво підтверджує відомий факт, згідно з яким швидке розтягування викликає активну реакцію нервової системи у відповідь – подання захисних стимулів до скорочення. Навпаки, зменшення швидкості розтягування м’язів сприяє створенню більш м’якого режиму регуляції м’язового напруження.

Перехід за межі індивідуального порогу розтягнення м’язів і сухожиль на конкретному етапі удосконалення стимулює дію так званого комплексу Гальдті – захисної сухожильної реакції на перерозтяжність, згідно з якою виникає захисне напруження нервово-сухожильного веретена, що перешкоджає подальшому розтягуванню м’язів.

Огляд факторів, що визначають рівень рухомості в суглобах, буде неповним, якщо не розглянути їх антропологічні особливості. Як, відомо, виділяють такі види суглобів: багато осьові (кулястий, плоский0; двоосьовий (еліпсовидний, сідновидний, міжвортковий); одноосьові (циліндричний, блоковидний).

Особливості будови кожного із перелічених видів суглобів визначають їх рухомість. Суглоби класифікуються залежно від того, яка кількість кісток добре бере участь у їх утворенні і як узгоджуються рухи останніх між собою. У зв’язку з цим виділяють суглоби прості, складні, комбіновані і комплексні. Амплітуда рухів у суглобах обумовлюється перш за все, ступеням відповідності величини і кривизни суглобних поверхонь: чим більша різниця розмірів поверхонь тим більша вірогідність зміщення кісток відносно одна одної, і чим більша кривизна поверхні, тим більший кут відхилення. Однак слід зважити на те, що амплітуда рухів у суглобах може значно обмежуватися капсулою і багатьма внутрішньо-капсулярними утвореннями, насамперед – зв’язковимм апаратом.

Рухи в суглобах визначаються переважно Фомою суглобних поверхонь, які прийнято порівнювати із геометричними фігурами. Звідси і назва суглобів за формою: кулясті, еліпсовидні, циліндричні, тощо. Оскільки рухи з членованих лапок відбуваються навколо однієї, двох або багатьох осей, суглоби прийнято також розділяти на одноосьові, двоосьові і багато осьові.

До багатоосьових суглобів належать кулясті і плоскі. Кулястий суглоб, як правило, має _______________ суглобні поверхні.

Функція цього суглоба – згинання, розгинання навколо фронтальної осі , приведення , відведення навколо сагітальної осі і рух по колу. Суглобова сумка в кулястих суглобах----внаслідок чого амплітуда рухів тут найбільша. Найтиповішим кулястим суглобом є плечовий. Плоский суглоб має плоскі і з членами площини, які слід розглядати як маленькі відрізки великої півкулі. Ці численні в тілі людини суглоби мають обмежену рухомість, що виражається незначним, іноді спрямованним ковзанням.

Еліпсовидні, сидловидний і виросткові суглоби належать до двоосьових. Еліпсовидний суглоб ін конгруентні суглоби ямки і головку, що формою нагадує частину еліпса.

У сідловидних суглобах, суглобні поверхні нагадують поверхню сідла. Це