Специфіка виду діяльності і обумовлені нею особливості тренувальної і змагальної діяльності визначають організаційно-методичні і матеріально-технічні засоби удосконалення здатності реалізувати силові якості в умовах специфічної діяльності. В легкоатлетичному бігу – це біг вгору, по піску, проти вітру, у боротьбі – робота із партнерами вищих вагових категорій, виконання вправ з важкими манекенами; у баскетболі, гандболі, хокеї, футболі – ігри на малих майданчиках за спрощеними правилами, що допускають жорстку силову протидію; в легкоатлетичних метаннях – використання обтяжених снарядів; у тенісі, настільному тенісі, бадмінтоні – гра обтяженими ракетками тощо.

Як бачимо, створення додаткових стимулів для розвитку спеціальних силових якостей може йти різноманітними шляхами і, в основному, не вимагає складних снарядів і пристосувань. Ініціатива і творчий пошук дозволяє викладачу-тренеру не лише створити умови для ефективного розвитку спеціальних силових якостей курсанта при виконанні спеціально-підготовчих і змагальних вправ, але й суттєво урізноманітнити процес підготовки.

Використовувати різноманітні засоби для підвищення ролі силового компонента при виконанні різних спеціально-підготовчих і змагальних вправ слід із застосуванням раціональної техніки рухів і дотриманням основних положень методики розвитку силових якостей – тривалості роботи, її інтенсивності, режиму праці і відпочинку тощо. У такому випадку застосування додаткових опорів не лише сприяє підвищенню рівня силових якостей, а й забезпечує їх органічний взаємозв'язок з основними елементами спортивної техніки, які потребують високого рівня силових здібностей, і в підсумку – ефективну реалізацію різних видів сили у змагальній діяльності.

При виконанні вправ, спрямованих на удосконалення здатності до реалізації силової витривалості в циклічних видах діяльності, дуже важливо працювати в такому темпі, який забезпечував би рухи максимальної потужності. Цим умовам відповідає темп, що знаходиться у відносно вузькому діапазоні, а зайва гонитва за швидкістю неодмінно призведе до втрати потужності.

Таким чином, найбільша кількість роботи виконується тоді, коли є відповідне співвідношення між темпом і величиною зусиль, що розвиваються, а це також сприяє поліпшенню здатності співробітника до збільшення силового потенціалу і прояву його в умовах професійної діяльності.

Розвиток максимальної сили

У сучасній практиці використовуються два відносно самостійних і дуже ефективних шляхи розвитку максимальної сили. Перший шлях передбачає збільшення сили за рахунок удосконалення нейрорегуляторних механізмів (удосконалення імпульсації, внутрішньо і міжм'язової координації) і підвищення ємності, потужності і рухомості алактатного механізму енергозабезпечення м'язового скорочення.

У результаті реалізації можливостей цього шляху підвищення максимальної сили значного збільшення м'язової маси не відбувається. Адаптація м'язів зв'язана з оптимізацією процесу рекрутування ПС-, ШСа – і ШСб – волокон, розвитком здібності і синхронізації діяльності рухомих одиниць, значним збільшенням запасів АТФ і КФ у м'язах. Не менш суттєве і підвищення активності АТФ – ази (фермента, який розщеплює АТФ і прискорює процес збагачення міозину енергією), а також концентрації КФ і вмісту міоглобіну в м'язах. При цьому значно збільшується можливість розщеплення і анаеробного ресинтезу АТФ, тобто швидкого відновлення багатих енергією фосфатних груп, що також важливо для підвищення скоротливих можливостей м'язів без збільшення їх поперечника.

Інший шлях передбачає приріст максимальної сили за рахунок збільшення поперечника м'яза. В його основі є така організація тренувального процесу, за якої відбувається інтенсивне розщеплення білків тих м'язів, що працюють. Продукти розщеплення білків стимулюють білковий синтез у віднов¬ному періоді з наступною суперкомпенсацією скоротливих білків і відповідним приростом їх маси.

Специфіка конкретного виду професійної діяльності, індивідуальні особливості курсантів, вихідний рівень розвитку сили диктують необхідність переважного використання одного із шляхів або комплексного застосування їх у тренувальному процесі. Наприклад, борці або важкоатлети легких вагових категорій, перед якими гостро постає проблема збереження або навіть зменшення маси тіла, в процесі силової підготовки при розвитку максимальної сили змушені переважно орієнтуватися на перший шлях. У той же час у тренуваннях суперважкоатлетів, метальників молота, штовхальників ядра використовується в основному другий шлях. Бігуни-спринтери, веслярі, хокеїсти в процесі розвитку максимальної сили в основному збільшують її як за рахунок приросту м'язової маси, так і за рахунок удосконалення внутрішньо і міжм'язової координації, підвищення потужності, ємності і рухомості алактатних джерел енергії.

Для розвитку максимальної сили використовуються всі методи силової підготовки, крім пліометричного. Узагальнення досвіду силової підготовки найсильніших спортсменів дає змогу визначити орієнтовне співвідношення вправ, які виконуються за допомогою різноманітних методів: концентричного – 35—40%, ексцентричного – 15—20%, ізометричного – 10—15%, ізокінетичного 10—15%, змінних опорів – 20—25%. Коли ставиться завдання збільшити м’язовий поперечник, збільшують обсяг вправ, що виконуються методом змінних опорів, до 30—35% і дещо зменшують кількість роботи, що виконується ізометричним, ексцентричним і ізокінетичним методами. Намагаю-чись підвищити рівень максимальної сили за рахунок удосконалення внутрішньом'язової і міжм'язової координації, можна на 10—15% збільшити обсяг ексцентричної і ізокінетичної роботи, відповідно зменшивши кількість вправ, що виконуються за допомогою інших методів.

Охарактеризуємо основні вимоги, що ставляться до планування окремих компонентів при роботі, спрямованій на розвиток максимальної сили.

При розвитку максимальної сили без приросту м'язової маси величина обтяжень коливається в широких межах – від 50—60 до 90—100% від рівня максимальної сили, при ексцентричній роботі – від 70—80 до 120—130%. Слід враховувати, що граничним і близьким з граничних обтяженням надають перевагу при удосконаленні внутрішньом'язової координації, але вони малоефективні при поліпшенні міжм'язової координації. Оптимальним темпом