Не території нинішньої Верховинщини літникарів приваблював так званий «заклад купелевий» в Буркуті. На той час Буркут був великим селом і приїжджі так само жили в помешканнях гуцулів.

Одним з активістів тодішнього так званого сільського зеленого туризму був директор школи села Жаб'є ( присілок Ільці ) Теофіл Кисілевський. Він по-батьківськи приймав (разом із своєю дружиною) знайомих і незнайомих мандрівників, давав їхнім натомленим ногам спочинок, а зголоднілим шлункам поживу. Подумати тільки: не одного літа тут ночувало одночасно й до двадцяти туристів-прогульковців; набиралися сил для дальшої мандрівки. І до всіх цих, переважно незнайомих людей, - і не тільки українців, а й поляків, німців, господар виявляв однакову гостинність, переймався їхніми міопотами. Бувало, турист відпочиває, а господар несе його порвані під час подорожі черевики до шевця, щоб полагодити (поремонтувати) їх.

З приходом на Західну Україну радянської влади в вересні 1939 року туризм, в розвиток якого поляки встигли вкласти немало коштів почав занепадати. Все те, що заохочувало до активного відпочинку на природі було знищено тільки з-за того, що воно було створено буржуазною Польщею. Політичні перипетії невдовзі переросли в Велику Вітчизняну війну, яка почалася в червні 1941 року.

В роки воєнного лихоліття не могло бути і мови про відпочинок. Не легким був час після закінчення Другої світової війни. На наших теренах ще довго, майже на протязі десятка років тривала боротьба Української повстанської армії за самостійну українську державу. Партизанкою були охоплені всі без виключення гірські райони краю. Цей фактор, а також злиденність місцевого населення, відсутність мінімальної матеріальної бази, післявоєнна відбудова народного господарства, не давали можливості розвивати туризм як такий. До цього були не готові як надавані послуг, так і потенційні клієнти. Туризм в Карпатах почав відроджуватись на початку шістдесятих років минулого століття, але це стосувалося окремо взятих місць: таких як міста Яремче та Рахів, селища Ясіня та Ворохта та інших. Але специфіка розвитку туризму в Радянськім Союзі докорінно відрізнялася від тої, яка пропагувалася в довоєнний період панською Польщею. СРСР робив ставку не на індивідуальний, а на колективний відпочинок під час якого легше було нав’язувати туристам ідеологічні догми соціалістичного ладу, тримати під контролем туристів – потенційних будівників примарного комунізму. Саме тому розвиток туризму був спрямований на будівництво туристичних баз, піонерських таборів, будинків відпочинку, санаторіїв. Їх часто переобладнували з націоналізованих панських маєтків. Пізніше коли з’являлися вільні кошти – почалося будівництво нових закладів, якими стали ті ж турбази, табори, санаторії тощо. Самодіяльний туризм спрямовувався в русло туристичних походів по місцях бойової, трудової слави радянського народу. Незначна кількість населення в післявоєнний час не створювала необхідності в активному відпочинку жителів міст і тому туризм і відпочинок прогресували дуже слабо. Наслідуючи традиції невеличка частина галицької інтелігенції почала відновлювати традицію відпочинку на селі. Для цього вибиралися традиційні історичні місця з самобутньою автентичною культурою та традиціями. Саме в цей час почав відновлюватись відпочинок на селі в Верховинському районі Івано-Франківської області. Люфтівники, як їх ще по старому називали місцеві жителі поодиноко вибиралися на свої літні вакації в гірські села району. Цими селами були Дземброня, Бистрень, Красноїлля, Криворівня, Голови та інші. Географія туристів обмежувалась Івано-Франківськом, Львовом, Києвом та іншими містами України. Для іноземців Івано-Франківщина була закрита і про приїзд з-за кордону на відпочинок до Гуцульщини не могло бути й мови. Але з часом бурхливий розвиток планового туризму в Українських Карпатах заглушив відпочинок на селі. Дешеві профспілкові путівки, які часто видавали за дарма заполонили заводи і фабрики, колгоспи і радгоспи, ВУЗи і технікуми. Людей заохочували відпочивати на великих турбазах і в санаторіях, які майже протягом всього року були переповненими. З розпадом Радянського Союзу туризм знову переходить в нову стадію свого розвитку. Великі комплекси, як виявилося, були не готовими працювати в нових госпрозрахункових умовах і поступово почали занепадати. Грошей на їх реконструкцію вже перестали виділяти, самі накопичити ці кошти вони не могли. Одночасно процеси приватизації, можливість займатися індивідуальною трудовою діяльністю збагатили частину людей, які були готові платити більші гроші за більш якісніші послуги. Це все сприяло зародженню практично нової форми відпочинку, яка зразу отримала нову офіційну назву – сільський зелений туризм.

2.2. Динаміка розвитку сільського зеленого туризму

В Україні Спілка зеленого туризму почала працювати в 1995 році, А в наступному 1996 була офіційно зареєстрована як громадська організація «Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні». Її перший і незмінний керівник Володимир Павлович Васильєв очолює її до цього часу.

В області активний рух по агітації господарів з метою прийому туристів в своїх будинках почався в 1996 році, але обласна організація всеукраїнської спілки була офіційно зареєстрована 27 квітня 1998 року. Її очолив такий же ентузіаст цієї справи Павло Анатолієвич Горішевський. Він очолює спілку і зараз. Перші осередки з’явились в Богородчанському районі, Татарові, Косові. В цьому ж 1998 році починає активно працювати і осередок спілки в Верховинському районі. Його очолила Оксана Петрівна Дудчак, яка в свій час приклала багато зусиль для того, щоб в Верховині з’явилися десятки садиб, господарі яких виявили бажання приймати та обслуговувати туристів. Через декілька років ентузіасти припинили свою діяльність і на даний час районного осередку в Верховині не існує, але стримати розвиток