Одного разу Йов повернувся дуже втішений з Манявських гір і розповів, що знайшов гарне місце серед лісу, немов острів і хоче там заснувати монастир.

В 1611 році Йов Княгницікий з групою угодницьких монахів очистив ліс над річкою Батерстом, а теслі прислані Анастасією Воляновською зрод роду Балабанів збудували келії, а 13 вересня 1612 року освячено новозбудовану Воздвиженську церкву.

З того часу Йов Княгницікий став ігуменом двох монастирів: Угорницікого і Манявського, але осередком своєї діяльності обрав Скит Манявський. Однак у фінансовому відношенні Скит Манявський ще довго залежав від Угорницького монастиря.

Ще однією постаттю, відомою в свій час, що пов’язала своє життя з Угорницьким Преображенським монастирем був Йов Почаївський (Іван Желізо). Іван Желізо народився в Галичині у с. Угорники, десь біля 1551 року У той час прості селяни звичайно прізвищ не мали, а мали їх тільки шляхтичі. Батьки Іова прізвище мали, Желізо, а це піддає думку, що вони були шляхтичі.

Йов Почаївський (Іван Желізо) десятилітньому віці попросив ігумена прислуговувати у Угорницькому монастирі і його там прийняли з любов`ю. Чому так рано дитина вступила до монастиря, нема відомостей — можливо, що батьки його разом померли, а може їх татари захопили в полон або вбили, що тоді бувало нерідко. Малого хлопця віддали в науку до еклесіярха (монаха ключаря, що відав порядком Богослужб), і під ним він був два роки. У 12 років він прийняв постриг у ченці і тоді отримав ім’я Йов. Усі його любили, бо Йов усім смиренно корився. І ревно навчався Святого Письма, і читав книжки, які міг дістати. Коли Йов досяг повноліття, то його висвятили в диякони, а пізніше і в ієреї, і він став ієромонахом.

А десь року 1581-го, коли Йову сповнилось 30 літ, він постригся в «великий Ангельський образ», — прийняв т. зв. схиму, став схимонахом. Тоді Йов мав змогу навчатися в високоосвіченого ігумена Княгиницького. Сюди ж, до Угорник, приходив відомий український полеміст Іван Вишенський, приятель Княгиницького.

В 1584 р. князь Костянтин Острозький звернувся до ігумена Угодницького монастиря з проханням відпустити Йова до Дубна для керівництва там Хрестовоздвиженським монастирем. Угодницький ігумен спочатку не погоджувався, але все-таки відпустив Йова до Дубна, де той провів понад 20 років.

У 1597 р. Йов отримує запрошення Анни Гойської стати ігуменом новоствореного Почаївського монастиря. Йов залишився тут ігуменом до кінця своїх днів і помер у столітньому віці у 1651році.

В цей час в Угорницькому Преображенському монастирі відбулося також багато подій. Наступником Йова Княгницького став Теодозій, який в 1629 р. склав свої повноваження. Після цього меценати монастиря Балабани призначали ігумена самостійно.

Після смерті Адама Балабана його дружина Марія в 1619 р. постриглася у монахині і пішла з Угорник у жіночий монастир на Волині забравши з собою духівника і багатьох ченців. Тоді в Угорницькому Преображенському монастирі залишилось тільки 3 монахи, але згодом їх стало більше.

Чорною сторінкою нашого краю були напади турків і татар. Не оминуло це і Угодницький монастир. Старожили села розповідають про напад турецького загону на Угорницький монастир(церква села Баб’янка) , за стінами якого місцеві жителі знайшли надійний захист. Разом з монахами вони стійко відбивали напади турків, які так і не спромоглися вдертися на територію монастиря. Турки відійшли, залишивши під монастирськими стінами багато своїх воїнів, яких монахи поховали в двох могилах на південь від монастиря і які тепер називаються турецькими. Вірогідно , що це відбулося навесні 1626 року під час походу на Польщу султана Мухамеда Третього. Окремі загони, які відокремилися від основних сил, спаливши Корчаків(Отинію), мабуть рушили до монастирських стін.

Хоча турки монастир не зруйнували наприкінці ХVII ст. він почав занепадати.

У 1711 р. Угорницький Преображенський монастир прийняв унію, але це мало змінило ситуацію. В 1812 р. в монастирі було тільки 2 монахи. Цього ж року монастир передали під патронат Бучацького монастиря цим самим фактично припинили його існування. Тоді монастирські приміщення передали для потреб шкільництва, а церкву визнали філією струпківської парафії й передали на утримання баб’янській громаді. Поодинокі ченці, час від часу, ще перебували тут до початку ХХ ст..

Через деякий час єврей Лейбо Гольд купив монастирські приміщення і зробив там свій фільварок. Який проіснував тут до початку війни.

У 1962 р. радянська влада закрила церкву, але ключі від неї зберігались у паламаря і люди постійно потайки молилися в церкві, підтримували порядок, домагалися її відкриття.

Коломийський міськком КПУ та райвиконком вирішили обманути баб’їнецьких християн і 1983 зажадали, щоб паламар Іван Гейтота відімкнув церкву, бо нібито в село дадуть священика і відкриють церкву. Щойно відчинилися церковні двері, як туди увірвалися привезені невідомо звідки варвари сокирами і ломами. З непідробленим ентузіазмом ці люди кинулися трощили ікони, райські двері і інше церковне начиння. Біля церкви стояла вантажівка, призначена для вивезення награбованого під надійним захистом мміліції КДБ. Після галасу, який зчинився в селі, збіглася громада і вдалося дещо врятувати. Так мешканка Марія Пасічник (1922 р. н.) зберегла унікальні стародруки, зокрема «Євангеліє» (1633) та «Тривдіон» (1664), видані львівським книгодрукарем Михайлом Сльозою, «Літургію»(1752), «Часослов»(1706), «Октоїх»(1699) – видання Києво-Печерської лаври, «Літургію»(1840) видану в Перемишлі, «Богогласник»(1871), кивот, два образи. Активне протистояння громади змусило зловмисників передчасно покинути пограбоване церковне майно. Ключі від церкви