Територію Бойківщини науковці умовно поділяють на три частини: західну, центральну і східну. Західна частина – це територія сучасних Польщі і Словаччини майже до пасма Високого Долу або Хрещатої, а також села Турківщини і Добромильщини. Українські дослідники радянської доби долучили до західної частини також бойківські села Великоберезнянського і Воловецького району Закарпаття і південну смугу Дрогобиччини. Центральна частина Бойківщини обмежується Львівською областю, а саме Старосамбірщиною, Сколівщиною та південною смугою Самбірщини і Стрийщини. Східна частина Бойківщини охоплює північно-західну частину Івано-Франківщини. Це майже весь Долинський і Рожнятівський райони. До цього ж регіону зараховують і північну частину Міжгірського району Закарпаття. Загальновизнано, що бойківські впливи поширюються на значну частину території, сусідньої з бойківською [27].

За підрахунками української діаспори в Північній Америці, перед ІІ Світовою війною на території тодішньої Польщі мешкали близько 1 млн. бойків. Серед дослідників Карпат бойки мають репутацію „найчистішої” щодо українських рис групи, адже вони не мають ні помітних румунських впливів, як гуцули, ані польських та словацьких, як лемки.

Відомий український антрополог Хведір Вовк, який був сучасником Івана Франка, встановив подібність антропологічних рис бойків з українцями Полтавщини, а також сербами та хорватами.

Про терени, заселені бойками, писав польський етнограф Іван Червінський, зараховуючи до них всю Стрийщину. Пізніше бойкам присвятили свої праці чех Павел Шафарик, поляки Віксентій Поль і Оскар Кольберг, українці Іван Вагилевич і Яків Головацький. Їхні праці жваво обговорювалися у наукових колах, проте, на жаль, не були відомими широкій громадськості.

Майже третина бойківської землі (західна Бойківщина в межах Польщі) після депортації українського населення 1945-51 рр. вглиб УРСР і Польщі залишилася без автохтонного населення. Сліди його присутності на рідній землі свідомо затиралися польською комуністичною владою. Депортації перекреслили майбутнє культури майже всієї західної Бойківщини, прирекли її вихідців на асиміляцію і поступову, але невідворотну втрату своєї бойківської своєрідності.

Упродовж всієї історії бойки ніколи не заперечували свого кровного зв’язку зі співвітчизниками на схід від Львова і Перемишля. До ХХ ст. вони ідентифікували себе як русини, а згодом – як українці [18].

За сучасним адміністративно-територіальним поділом Бойківщина охоплює південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський (за винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Вона займає територію близько 8 тис. кв.км. [26].

Походження назви “бойки” не з’ясоване. Вперше про край, названий землею бойків, читаємо у Костянтина Багряногродного, за свідченням якого, в ХІ ст. вона займала територію сучасних Бойківщини і Лемківщини, а також суміжних територій. Сучасна етнографічна наука першою згадкою в літературі про бойків вважає твори українського народознавця Климентія Зіновієва кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст.

Походження етноніму “бойко” досі залишається однією з найбільших загадок української етимології. Виводили його від російського слова бойкий, діалектної частки бойє, від форми звертання до Бога богойку, від імені Бой, від волоського слова боєк, що означає віл. Цікавою є гіпотеза про походження бойків від кельтського племені боїв, які в VІ ст. опанували територію сучасних Австрії, Чехії та Словаччини. Польські історики віддають перевагу “волоській” теорії заселення українських Карпат, вбачаючи у родоводі зокрема бойків вагому частку представників етносів романського походження.

Назву “Бойки” (Boici, Boiki) згадує перший раз цісар візантійський Константани Порфірогенета в X ст. Це той цісар, великий подорожник, що описав багато країв, між іншим Дніпро та його пороги, згадує, що в VII ст. переселилися Хорвати, а за ними Серби на Балканський півострів, де тепер і живуть. А переселилися вони з околиці, що її тамошні мешканці зовуть “Бойки”, котра лежить в горах, на північ від Мадярщини, недалеко Саксонії та ріки Вісли. Чеський учений Шафарик, ідучи за чехом Дубровським, зацікавився цими знахідками ц. Константина і припустив, що оцей край бойків, це околиці, де живуть наші бойки, не вирішуючи питання, чи територія боків, про котру каже ц. Константин, покривається з територією нинішньої Бойківщини.

Думки вчених коливаються від тверджень про походження бойків від кельтського племені бойїв, які в другій половині І тис. до н. е., населяли територію сучасної Центральної Європи в районі Чехії та Південної Польщі, до акцентації уваги на діяльнісному чи мовному значенні: зокрема, І.Франко вважав, що можна пов'язувати цей етнонім із значенням слова Бойко, тобто «воїн». Також у бойківському діалекті дуже часто вживається частка бойї в розумінні так, що теж не могло не вплинути на формування назви цієї групи [19].

В 1811 р. польський етнограф і письменник І.Червінський висунув думку, що назва бойки була дана мешканцями Бойківщини сусіднім населенням від польського слова бояк – “віл”, від нібито властивої бойківському населенню незграбності і лінивства. І хоч версія не є надто правдоподібною, все ж таки антинаукова теза Червінського знайшла прихильників і висувалась навіть після появи більш достовірних гіпотез [4, c.39].

вжив назву “бойки”в передмові до «Граматики» () від вживання в їхній мові частинки «бо є» («тільки»), на відміну від лемків, що казали «лем», і «лишаків», що казали «лише», «лишень». Надалі цю назву розповсюдили