В 1841 р. Іван Вагилевич написав окрему розвідку про бойків. Його зацікавило явище, що бойки самі назви тої цураються. Якщо назва “бойки” походила б від слова “бойкий” – відважний, боєздатний, то не було б чого цуратися, бо всі народи страються вивести свою назву від добрих прикмет, тому він шукає початків цієї назви деінде.

На думку Вагилевича, назва “Бойко” походить від назви “Бої”, народу, що так часто стрічається в давній історії. Повстала назва “бойко” аналогічно до здрібнілих форм іменників: вуй-ко, тез-ко, бать-ко. В цей спосіб назва “Бой”, ужита в її українській формі, з додатком наростка “ко”, дала слово “Бойко”. Під іменем боїв в старині знали нарід кельтійського походження, народ славний і лицірський [6, c. 32].

Це непосидюще плем’я дуже часто змінювало місце свого осідку. Вагилевич пише, що бої жили в IV ст. до Хр. над горішнім Дунаєм, в нинішні Баварії, Чехії та Моравах, де полишили по собі пам’ятки в топографічних назвах. Бували ті бої і в Північній Італії. Коли германські маркомани витиснули боїв з Бойогемії, то вони прийшли до кельтів землі Белзької, де стали сусідами хорватів і сербів, а коли ті переселилися на Балкан, то бої почайли займати їхні місця.

Бої-бойки почали щораз більше асимілюватися до місцевого слов’янського населення. З часом кельтійські бої-бойки попали в сферу впливів староукраїнської та польської держави. Вагилевич зазначує, що є переказ, що бойки перенеслися в теперішні свої оселі з белзької землі.

Про походження назви “бойки” пише і О.Патрицький, погоджуючись з думкою, що назва “бойки” кельтійського походження. На його думку предки наших бойків Були народом неспокійним, грабіжливим, їх всі хотіли позбутися, ніхто не хотів мати їх по-сусідству. Звідси і пояснюється та ненависть, яку щей нині оказує супроти бойків багато мешканців краю.

Михайло Гушевський є вважає, що в краю “Боїкі” треба бачити покручену назву “Boiohema” – Чехії.

Можна також припустити, що назва виникла за мовно-діалектною ознакою (в ряді районів Бойківщини населення вживало при розмові частку “бойє” - так).

Сама бойківська спільнота досить диференційована. Залежно від обраного підходу, виділяють ті чи інші локальні бойківські групи. Досить типовими й до нині є іменування гірської людності на Північній Бойківщині верховинцями, а долинної – у Придтиссі – долинянами. Саме долиняни вважаються носіями архаїчної лексики. Інші етнографи виділяють групи підгірян та долиняків або західних, східних і підкарпатських бойків. Існують також вагомі підстави, але з виділенням осібного місця, відносити до бойківської спільноти ще й тухольців, які зосереджені переважно в околицях Сколя і Сморжа [4, c. 41].

2.2 Фізико-географічна характеристика та природно-рекреаційні ресурси Бойківщини

Географічне середовище, як відомо, не є визначальним фактором суспільного розвитку і формування певних етнокультурних особливостей. Але воно відіграє в цьому процесі істотну роль. Протягом багатьох століть життя і діяльність горян великою мірою залежали від природно-географічних умов, що наклало свій відбиток на всі ділянки їх господарського побуту, матеріальної і духовної культури.

Бойківщина знаходиться в гірській системі західної частини Українських Карпат. З півночі її обрамляють вузькою смугою передгір’я, над якими піднімаються так звані Берегові або Скибові Карпати. У басейні верхньої течії Дністра і Сану до річки Стрий розміщені Верхньодністровські Бескиди. На міжріччі Стрий – Опір і далі на південний схід до ріки Мізуньки у верхів’ях рік Свічі, Чечви і Лімниці гори підвищуються до 1500-1800 м, їх схили стають усе більш крутими, хребти кам’янистими, з гострими гребенями і конічними вершинами. Схили гір часто покриті розсипищами кам’яних уламків – Горганів, від яких і походить назва цієї частини Карпат – Горгани [5, c.29].

На південний захід від лінії Турка – Славське ландшафт Скибових Карпат помітно міняється – переходить у низькогірні лісо-лучну зону – верховину. Ця центральна знижена частина гірської системи Карпат простягається від Санько-Ужоцької до Лімницько-Тересвовської вододільних меж. На заході вона найширша і звужується в південно-східному напрямку. Центральну, найвищу смугу бойківської Верховини становить вододільний хребет, що розділяє річкові системи басейнів Дністра і Тиси, а на заході, про витоку ріки Сан, - ще й басейну Балтики. Висоти вододільного хребта не перевищують 800-1200 м. Лише гора Пікуй піднімається на 1405 м. Знижені місця вододільного хребта, у схили якого глибоко врізані верхів’я річок, є зручними перевалами, через які пролягають численні дороги. Тут проходять і основні комунікаційні артерії через Карпати: у верхів’ях Сану і Ужа (Ужоцький перевал) на висоті 889 м – залізниця і шосе по лінії Самбір-Ужгород, на вододілі річок Стрия і Латориці через Верецький або Ворітський перевал (841 м) – шосе Стрий-Мукачево, а неподалік, на висоті 1014 м, - залізниця цього ж напрямку; далі на схід, у межиріччі Мізуньки і Ріки, на висоті 941 м – Торунський або Вишківський перевал, по якому Карпати пересікає шосе Долина – Хуст.

На південь від Верховинської зони простягається Полонинська гірська смуга, центральною частиною якої є Полонинський хребет. Це найвищий і наймальовничіший хребет усієї гірської системи Українських Карпат. Починається він на заході від долини ріки Уж, піднімаючи тут свої вершини до 1200-1400 м (Яворник – 1221 м, Лютанська Голиця – 1376 м та ін.) і тягнеться на південний схід з дедалі більшим наростанням висоти. Полонинський хребет річковими долинами розчленований на три географічні райони: Полонина Рівна,