історико-архітектурними пам’ятками, на Прикарпатті значне місце займає Пнівський замок (див. Додаток М) . Розташований він у самому передгір’ї Карпат, неподалік річки Бистриці (на околиці м. Надвірної). Заснований у XVII ст. шляхетським родом Куропатвів, які отримали земельні володіння на Прикарпатті від польського короля ще в XIV ст. Замок на природному підвищенні нагадує чотирикутник із вежами, з круглими і шестикутними бійницями. Центральна напівкругла вежа захищала від нападів із західної сторони, а східну стіну зміцнював трикутний виступ із прорізами в стінках для бійниць. В’їзні ворота розміщувалися з південного боку, де на другому поверсі були житлові приміщення. На фасаді цієї вежі до наших часів збереглася ніша для підйомного мосту, залишки дерев'яного блоку, на який намотувались ланцюги. З розвитком польової артилерії оборонне значення замку втрачене. З другої половини XVIII ст. він став власністю маршала Галичини Цетнера, а потім роду Телефучів. На початку XIX ст. він стає занедбаним і поступово руйнується. Ще 1960 р. Пнівський замок був оголошений пам'ятником історії та культури, формально взятий під охорону держави. Згодом розроблений проект його реконструкції і реставрації, який, на жаль, через відсутність відповідних коштів так і не здійснений [20, c.50].
У середині XVII ст. польський магнат Андрій Потоцький прийняв рішення про спорудження в межиріччі Бистриць на території старовинного українського села Заболоття фортеці, яка відома з 1662 р. Засновник назвав її та місто на честь свого малолітнього сина Станіслава.
Колись Станіславська фортеця була однією з найбільших у Галичині. Укріплення складались з шести правильних земляних бастіонів, нижче яких частокіл з поставлених сторч цілих дубів. Місто мало три брами, збудовані з каменю. Станіслав оточували фортифікаційні мури, глибокі і широкі перекопи відділяли місто від передмість, і лише довгими через канави мостами можна було дістатися до двох фортечних брам, званих Галицькою і Тисменицькою, а також вузьким та довгим мостом можна було увійти до міста через малу хвіртку, призначену для прогулянок, звану Вірменською. Фортечні рови заповнювалися водою з Бистриць. З півдня доступ до фортеці утруднювався Чорним лісом та смугою суцільних боліт. Подорожній міг потрапити до Станіслава у світлий час дня лише через західні Галицькі або ж східні Тисменицькі ворота [33].
Укріплення Станіслава не поступалися таким великим містам, як Львів і Краків. Але після загарбання Галичини австрійською монархією Габсбургів 1772 року, а також із припиненням набігів кримських татар і турків Станіславська фортеця поступово втрачає оборонне значення. Почалося природне руйнування покинутих гарнізоном фортечних споруд, які жителі міста розібрали на початку XIX ст. як аварійні. Рови з часом були засипані і по них прокладались вулиці, що здебільшого збереглися до наших днів у центральній частині міста.
Із колишніх укріплень залишилися тільки вали та Фортечний провулок (100м). Висота цегляної кладки до 10, ширина до 20 м. Це рештки бастіону, що охоплює праву частину Фортечного провулку і впритул примикає собору Св. Воскресіння та подвір'я морфологічного корпусу медичної академії [26, c.179].
У другій половині XVIII ст. було споруджено замок-палац Потоцьких. Тут фортифікатори до 1672 р. насипали на рівнині штучні вали, замінили дерев'яні укріплення цегляними, за якими власне й було збудовано в стилі бароко резиденцію засновника міста графа Андрія Потоцького. Керував будівництвом палацу, а також міської ратуші італійський архітектор Карло Беное.
Сьогодні збереглися рештки валів на території палацу Потоцьких, які мають за собою власну назву Валової вулиці. Саме двоповерхове його приміщення дійшло до нас у перебудованому вигляді [8, c.49].
До визначних історико-архітектурних пам’яток міста по праву належить в’їзна парадна (центральна) брама до замку Потоцьких, що збереглася в первісному вигляді з боку Тринітарської площі (див. Додаток В). Верхня її частина оздоблена ліпними скульптурами середньовічних лицарів у військовому спорядженні. Загалом, як свідчить міський план 1792 р., замок та його територія входили в систему військових укріплень фортеці [1, c.32].
Серед фортифікаційних укріплень Івано-Франківської області привертають увагу розташовані на берегах Дністра Раковецький і Чернелицький замки в Городенківському районі (див. Додаток Н).
Раковецький замок збудований у середині XVII ст. біля с. Раковець й розміщений на високому скелястому березі. На подвір’ї були розташовані господарські будівлі, а біля в’їзної брами й вежі примикали житлове приміщення та каплиця. У 1657 р. замок витримав облогу козаків, а через 10 років татар, але 1676 р. був пошкоджений турецькою навалою. Після відбудови він продовжував виконувати оборонну функцію, а його гарнізон сприяв у молдавських походах польського короля Яна Собеського. Остаточно зруйнований 1763 р, під час Барської конфедерації. До наших днів збереглися тільки оборонна вежа та залишки фортечної стіни [22, c.111].
Значно кращий стан Чернелицького замку в східній частині смт. Чернелиці, який був зведений у середині XVII ст. вроцлавським воєводою Михайлом Чарторийським. Першого руйнування він зазнав під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, але 1659 р. відбудований. Удруге постраждав під час турецької агресії 1672 і 1676 рр. Центральна оборонна вежа має арочний в’їзд із порталом, оздобленим білим каменем, над яким на фронтоні збереглися залишки шляхетського герба [22, c.112].
Фортифікаційні споруди краю тісно пов'язані з його історичним минулим, вони є свідками багатьох подій. До наших часів від колишніх могутніх замків, яких було чимало на Прикарпатті, залишились лише руїни, а такі старостинські замки, як в Коломиї, Рогатині, Снятині та інших містах зникли зовсім.
Охорона та реставрація існуючих фортифікаційних споруд необхідна як для можливості використання їх у цілях