20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва до Канева було перевезено прах Шевченка. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня було відслужено в церкві панахиду, і прах віднесли на Чернечу гору.

Шевченківський національний заповідник у Каневі

Шевченківський національний заповідник у Каневі — перший в Україні із закладів гуманітарної сфери історико-культурний заповідник удостоєний статусу національного. Розташований за 4 км на південь від центру міста.

Заповідник створено у серпні 1925 року постановою РНК УСРР «Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка Державним Заповідником» з метою охорони меморіалу Т. Г. Шевченка. Постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1989 року № 287 «Про створення Шевченківського національного заповідника в м. Каневі», заповіднику присвоєно статус національного, підтверджений Указом Президента України «Про національні заклади культури» від 11 жовтня 1994 року № 587/94. Заповідник віднесено до сфери управління Міністерства культури і туризму України. Управління здійснює Державна служба з питань національної культурної спадщини.

Нині Шевченківський національний заповідник — широко відомий у світі культурно-освітній, науково-дослідний і туристичний центр, який вивчає і популяризує надбання української національної і світової історико-культурної спадщини, творчість Кобзаря, історію Тарасової (Чернечої) гори, а також здійснює на своїй території охорону пам'яток культури від доісторичних часів до сьогодення та природного ландшафту. Загальна площа охоронних зон — 2500 га. У складі заповідника 8 пам'яток культурної спадщини.

Новітня історія Чернечої гори розпочалася 22 травня 1861 року, коли на Чернечій горі у Каневі було поховано Тараса Шевченка за його заповітом. Відразу ж гора перейменована канівцями на Тарасову гору. Влітку 1884 року за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано перший народний музей Кобзаря — Тарасову світлицю, впорядковано його могилу і встановлено монументальний чавунний пам'ятник-хрест за проектом академіка архітектури Віктора Сичугова.

10 червня 1918 року Рада Міністрів Української Держави визнала могилу Тараса Шевченка національною власністю. Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув влітку 1939 року із встановленням на могилі Кобзаря величного бронзового пам'ятника (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євген Левінсон) і спорудженням літературно-меморіального музею (архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко). Музейний ансамбль доповнив гранітний комплекс сходження (1977) і відтворена 1991 року «Тарасова світлиця» — перший народний музей Тараса Шевченка.

Сучасність

Враховуючи всю значимість Тарасової (Чернечої) гори у формуванні духовності нації, розбудови державності і творення української культури та на виконання ряду рішень Кабінету Міністрів України та Указів Президента, в 2000 році було розпочато широкомасштабну програму розвитку Шевченківського національного заповідника, яка включає заходи по капітальному ремонту існуючих музейних споруд з максимальним наближенням будинку музею до первісного задуму архітекторів Василя Кричевського та Петра Костирка, реконструкції під'їзної дороги та інженерних комунікацій, благоустрою території нижнього парку. Розпочато роботу з розроблення нової експозиції музею Т.Г.Шевченка.

Щороку музеї Шевченківського національного заповідника відвідують понад сто тисяч туристів з України і десятків зарубіжних країн.

Музейна колекція Заповідника нараховує понад 20 тисяч унікальних пам'яток, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото- і кіноматеріали, аудіо- та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів. При Заповіднику діє наукова бібліотека, фонди якої сформовані із тематичної книгозбірки у 23 тисяч примірників.

Моринці

Черкаська Звенигородка знана ще з Київської Русі, - нині райцентр на Гнилому Тікичі. Площа району - понад тисяча квадратних кілометрів, десь із сто тисяч мешканців, 42 населені пункти.

Навесні, 2006 року в останню неділю травня Моринці відзначали 358 років існування.

Історія села Моринці значно давніша ніж 358 років, про це, принаймні, свідчать залишки оборонних валів часів Ярослава Мудрого.

Про його заснування свідчать кілька легенд. Перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря. Друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село - Моринцями. В третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали "мором".

Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII ст.. Так в 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік.

В 1730 році село Моринці належало княгині Яблоновській – хоронжині коронній. В 1794 році село Моринці дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині Дійсного Таємного Радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від його світлості генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму Дійсному Таємному Раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення.

Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого „тягла”. Весь час посилювався гніт селян, що