Археологічні дослідження виявили на Старокиївській горі житла та господарські споруди "міста Кия" датовані V-VI століттями нашої ери. Це свідчить про те, що Старокиївська гора, а також гори Замкова та Дитинка були постійно заселені. Північно-західний виступ Старозамкової гори був дуже зручним місцем, яке з мінімальними зусиллями було перетворене на оборонне городище. З трьох сторін тут були круті спуски і лише з четвертої потрібні були серйозні додаткові укріплення. Навколо земель полян об'єдналися древляни, угличі, мешканці півночі, тиверці й місто в IX столітті перетворилося на політичний центр східно-слов'янських племен. В той час місто займало значну частину Старокиївської гори та територію біля підніжжя гори (Поділ), де оселилися ремісники, фах яких закріпився в назвах вулиць - Кожемяцької, Гончарної, Дігтярної.

Золоті Ворота - головна, урочиста брама стародавнього Києва. Свою назву одержали від схожості з константинопольськими Золотими воротами. Про будівництво їх, водночас із Софійським собором, згадується в літопису під 1037. Із записів мандрівників XVI-XVII ст. та малюнків А. Ван Вестерфельда (1651) відомо, що вже тоді Золоті ворота були напівзруйнованими. Наприкінці XVII ст., у зв`язку з реконструкцією фортифікаційних споруд міста, перед воротами збудовано земляні бастіони, а вже в середині XVIII століття руїни колись головного виїзду до міста було засипано землею.

Кияни знову побачили стародавню пам`ятку 1832 року, коли К.Лохвицький провів археологічні розкопки Золотих воріт. Після цього вони набрали вигляду двох паралельних стін завдовжки 25 і 13 метрів, та заввишки близько 8 метрів. Згодом провадилися роботи з укріплення руїн: на окремих ділянках зроблено ремонт стародавньої кладки, зведено контрфорси, влаштовано металеві зв`язки, територію навколо залишків пам`ятки оточено чавунною огорожею. У такому вигляді Золоті ворота дійшли до нашого часу. Однак від атмосферних опадів пам`ятка руйнувалася й далі, що надзвичайно непокоїло вчених. 1970 року було прийнято рішення звести над залишками павільйон, який не тільки захищав би її, а й відтворював первісний вигляд споруди.
Реконструкція, що її закінчено 1982 року (реставратори - Є.Лопушинська, М.Холостенко, С.Висоцький), відтворює Золоті ворота у такому вигляді: основна частина - це вежа із зубцями заввишки 14 метрів; із зовнішнього фасаду вежа має додатковий виступ - "малу вежу"; проїзд воріт перекривається з одного боку підйомними дерев`яними воротами, обкутими металом, з другого - стулками воріт, виконаними за зразком стародавніх воріт що збереглися в пам`ятках Новгорода й Суздаля. Надбрамну церкву відтворено у вигляді тринефного чотиристовпного однобанного храму. В архітектурному декорі фасадів використано орнаменти з цегли, властиві для давньоруських будівель того періоду. Підлогу храму прикрашено мозаїкою, малюнок якої виконано за мотивами стародавньої підлоги Софії Київської.
При реконструкції пам`ятки відтворено відрізки валів, що примикали до вежі. Із зовнішнього боку вони мають обдерновані укоси. По верху валу проходять дерев`яні заборола. На торцях умовно показано внутрішньовалові конструкції. З боку міста на фасаді можна побачити складські приміщення - комори, розташовані в давнину в крайніх зрубах валу. Всередині відновлених відрізків валу міститься експозиційне приміщення музею "Золоті Ворота" й сходи, що ведуть на гребінь, звідки видно чудову панораму міста.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому на фоні дзвіниці Собору Святої Софії.
Собор Святої Софії - славетна «митрополія руська», шедевр архітектури і монументального живопису першої половини XI століття. Збереглося 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи ще десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк XI сторіччя, що збереглися в одній церкві. Собор оточують монастирські будівлі XVII століття, виконані в стилі Українського бароко. Внутрішнє вбрання Собору майже не змінювалось. В XVIII сторіччі з’явився іконостас та в XIX сторіччі - чавунні напільні плитки. Свята Софія Київська - це витвір мистецтва, до якого приходять історики та туристи, щоб побачити та помилуватися цим дивом Візантійської та Стародавньої Руської архітектури.
Фундамент Собору Святої Софії заклав (близько 978 - 1054), названий “Мудрим”.
У Софійському соборі поховано в саркофазі та його дружину Ірину (Інгігерду; ? - 1050).

Пам’ятник (Софіївська площа).

Святкове освячення і відкриття пам`ятника відбулося 11 липня 1888 року. Ініціатором його створення був Голова археологічної комісії Юзефович ще у 50-і рр. 19 століття. Автором ескізів був Михайло Осипович Мікешин; статую гетьмана відлив у Петербурзі скульптор Пій Адамович Веліонський, а фігуру коня - Артемій Лаврентьович Обер. Постамент спорудив архітектор В. Н. Николаев з гранітних глиб, що залишилися від будівництва Ланцюгового мосту. Оскільки коштів на будівництво не вистачало (зібрали 25 тисяч карбованців), Морське відомство передало для статуї 1600 пудів старої корабельної міді.

Пам`ятник княгині Ользі, св. рівноапостольним Кирилу і Мефодію, св. апостолу Андрію Первозванному (Михайлівська площа).

Закладення пам`ятника освятили у серпні 1909. Відкриття відбулося 4 вересня 1911.

Проект видатного скульптора, режисера та драматурга І.П.Кавалерідзе (1887 - 1978) - українського Мікеланджело XX століття, як називали його мистецтвознавці. Співавтори проекту - Ф.П.Балавенський, Сниткін та Риков.
Пам`ятник тоді проіснував не довго. 1919 року статую Ольги скинули з п’єдесталу, у березні 1923 зняли статуї апостола та просвітників, а у 1926 демонтували постамент. На його місті розташували клумбу, під якою була закопана статуя княгині Ольги, розбита на безліч шматків. Пам'ятник відновлено у 1996 році скульпторами Віталієм Сівко, Миколою Білик (фігури Кирила і Мефодія, фігура княгині Ольги) та Віталієм Шишовим (фігура Андрія Первозванного).

Михайлівський Золотоверхий Собор (вид з боку Софійської площі).

Споруджений 1108 - 1113 рр. внуком Ярослава Мудрого київським князем